Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Я нічого такого не відчувала. Навпаки, полегшено видихнула, варто було на горизонті з'явитися рідному дому. Ми встигли підійти майже до самої хвіртки паркану, коли Лілі зненацька зупинилася.

– Боюся далі я не піду, – посміхнувшись, вона окинула поглядом ділянку та коротко пояснила: – Захист.

– Мені треба тебе запросити чи ще що?

– Гадаю, це не допоможе. Щільне плетіння. Потрібен персональний допуск – його дає господар.

Зрозумівши, що відьма має на увазі не мене, я швиденько сказала:

– Зачекай, зараз я зайду, знайду маму, і вона тебе впустить.

Я зробила крок уперед, надавши собі гарного прискорення і з усього дуру влетіла в невидиму стіну. Першої миті я застигла в розгубленості. Опам'яталась, коли почула здавлений сміх позаду. Слідом за цим прийшла і болісна пульсація в лобі (саме ним я приклалася найбільше).

– Здається, мене теж не пропускає, – озвалася я, розтираючи забите місце. Лілі все ще намагалася заспокоїти напад реготу і лише швидко закивала головою. – Але чому? Адже я завжди тут жила і раніше спокійно заходила без будь-яких допусків.

– Так і банші ти фактично раніше не була. Нині ж, коли сила розкрилася, захист прийняла тебе за небезпеку.

– Ну супер, – пробурчала я. Підійшовши до дерев'яної огорожі настільки близько, наскільки дозволяв захисний бар'єр, я піднялася на носочки (благо паркан у нас був не високий), і побачила відчинені вхідні двері. Мама завжди залишала їх навстіж, коли знаходилася вдома, а прохід закривала напівпрозора фіранка. Я набрала в легені якомога більше повітря і покликала: – Мамо!

Відповіді не було, я вже готувалася до повторного крику, але помітила за вхідною шторкою рух. Постоявши так з хвилину, стало зрозуміло, що виходити ніхто не збирається. Дивно.

– Мам, – вже не голосно звернулася до родительки, – я тебе бачу. – Фіранка хитнулася вбік і на порозі з'явилася моя мама в такому знайомому домашньому одязі, з зав'язаним пучком на голові і зовсім незнайомим виразом обличчя. – Я тут приїхала з подругою. Не хочеш нас впустити?

– Тебе, – озвалася вона, незвично низьким голосом, – звичайно. А твою… подругу – не думаю.

Я зам'ялася: для мене компанія Лілі вже стала чимось належним і навіть необхідним. Нахмуривши брови, я обернулася до дівчини. З легкою усмішкою вона дивилася на мою маму. Не відводячи погляду, вона сказала:

– Твоя мати хоче з'ясувати, чи не під впливом ти. Нумо, не змушуй її чекати.

Що? Я переводила шоковані очі з мами на Лілі. Вона що справді думає, що я під гіпнозом? Варто було мені згадати, як легко відьма подавила волю нашого викладача і тієї молоді на площі, я вирішила, що підозри мами не безпідставні. Це я знаю та довіряю Лілі, а вона вперше її бачить.

Щоб розвіяти всі сумніви і довести свій здоровий глузд, я цього разу повільно підступилася до захисного купола і безперешкодно пройшла крізь нього. Відкрила хвіртки навстіж, але заходити на нашу ділянку не поспішала.

– Ну що, тепер можна впустити Лілі?

– Доню, ходи сюди, – лагідно покликала мама, але я не зробила й кроку.

– Пробач мам, але я теж не можу бути певна, що це насправді ти. Останніми днями я стільки всього бачила, що навіть не знаю чого ще чекати. Одна людина сказала мені, що можливо абсолютно все, а враховуючи скільки разів мене намагалися вбити, я воліла б триматися ближче до сильної відьми.

Я обернулася до Лілі, і ми обмінялися спільницькими поглядами. Звичайно, я не думала, що мою маму хтось контролює або прикидається нею, але з дівчиною ми через багато пройшли і тепер маємо разом нарешті з'ясувати всю правду. Вона на це заслуговує навіть більше, ніж я.

Усвідомивши мою непохитну рішучість, мама сама вийшла з дому і неквапливо підійшла до мене. Нас, як і раніше, розділяв паркан, хай і з відкритою створкою. Вона уважно оглянула мене примруженим поглядом. Невдоволено похитавши головою, мама таки махнула рукою в бік Лілі і, розвернувшись, мовчки пішла назад до будинку.

Дівчина пройшла крізь бар'єр, весело мені підморгнула і легенько підштовхнула до вхідних дверей. Проходячи подвір'ям, я вловила ніжний квітковий аромат. Дивно, мама ніколи не славилася любов'ю до садівництва. У нас єдиних не було городу – пара плодоносних дерев і на цьому все.

Зайшовши до хати, я відкинула зайві думки. З мого останнього приїзду нічого не змінилося. Це здавалося абсурдним: моє життя перевернулося з ніг на голову, а вдома все до неможливості звично. У вітальні мама пішла до крісла, а нам вказала на диван навпроти. Коли всі розсілися і запала неприємна тиша, я озвалася першою.

– Моя мама – Оксана Сергіївна, – підкреслено дружелюбно представила я. – А це Лілі.

– Відьма, – майже фиркнула мама, ніколи за нею такого не зауважувала.

– Так, і ця відьма вже кілька разів рятувала моє життя, – не змогла стримати роздратованих ноток я. — І це вона дала мені притулок і допомогла, коли я несподівано дізналася, що в світі існує магія, а я якийсь надприродний радар смерті.

– Звичайно, що ще могла розповісти відьма, – скривилася мама, анітрохи не вражена моїми словами.

– А мені не довелося б нічого розповідати, якби мати в дитинстві пояснила своєму чаду її сутність, а не запечатувала силу і зберігала таємниці, – ні краплі не соромлячись заявила Лілі, відкинувшись на спинку дивана.