Читати книгу - "Свобода"

Джоуї так подобалося дивитися на нього, йому так подобалося відчуття захищеності й незалежності, яке надавала йому відразлива краса члена, що йому не хотілося спускати й втрачати цю ерекцію. Але ходити весь день із ерегованим членом, звичайно, означало бути збоченцем. Блейк був збоченцем. А Джоуї не хотів походити на Блейка, але ще менше він хотів стати матусиним Офіційним Співчуваючим. Мовчки, неслухняними пальцями, не зводячи з члена очей, він довів себе до кінця, спустив усе у відкриту пащу унітаза й миттєво спустив воду.

Нагорі, у своїй кімнаті, він наткнувся на Джонатана, який читав філософський трактат Джона Стюарта Мілля й дивився дев’яту подачу м’яча в чемпіонаті США з бейсболу.

— Дуже заплутана ситуація, — сказав Джонатан. — Мене просто мучить співчуття до команди «Янкіз».

Джоуї, який завжди дивився бейсбол лише за компанію, сів на своє ліжко, коли Ренді Джонсон робив швидкі кидки гравцю «Янкіз» з очима переможеного. Рахунок був 4:0.

— Вони все ще можуть розворушитися.

— Жодного шансу, — не погодився з ним Джонатан. — І вибач, але відколи це збірна отримує право брати участь у чемпіонаті після четвертого сезону? Я все ще намагаюсь змиритись із тим фактом, що в Арізони взагалі є команда.

— Радий, що ти, нарешті, побачив світ розуму.

— Зрозумій мене правильно. Для мене все ще не існує нічого приємнішого, ніж програш «Янкіз», найкраще — у першій подачі, найкраще — на ударі Хорхе Посада, цього дива без підборіддя. Але зараз той єдиний рік, коли хочеться, щоб вони перемогли. Це патріотична жертва, яку ми всі маємо принести Нью-Йорку.

— А я кожного року хочу, щоб вони перемогли, — раптом заявив Джоуї, хоча насправді йому було байдуже.

— Та невже? Але ти ж начебто полюбляєщ «Твінз»?

— Може, це через те, що мої батьки просто ненавидять «Янкіз». Тато любить «Твінз» саме тому, що їм дуже мало платять, а коли мова заходить про платню, звичайно, «Янкіз» стає затятим ворогом усіх інших. А моя мати просто маніакально ненавидить Нью-Йорк.

Джонатан здивовано подивився на нього. До сьогодні Джоуї дуже мало розповідав про батьків, рівно стільки, аби не дратувати хлопців тим, що начебто наводить про матір і тата туману.

— А чому вона ненавидить Нью-Йорк?

— Не знаю. Гадаю, тому, що саме там народилась.

У телевізорі Джонатана Дерек Джетер добіг до другої бази, і гра скінчилась.

— Дуже складна мішанина почуттів, — заявив Джонатан, вимикаючи телевізор.

— Знаєш, я навіть ніколи не бачив власних бабусю й дідуся, — продовжував Джоуї. — Мама дуже дивно до них ставиться. За все моє дитинство вони приїжджали до нас лише одного разу, та й то днів на два. І весь цей час мама поводилася, наче невротичка. А одного разу ми до них поїхали, коли були у Нью-Йорку на канікулах, і ця зустріч також не задалась. Вітання з днем народження від них надходили через три тижні після самого дня народження, і мама тільки що не проклинала їх, хоча насправді їхньої провини у тому не було. Бо невже так легко пам’ятати день народження людини, яку ти майже ніколи не бачиш?

Джонатан глибокодумно насупив брови.

— Де саме у Нью-Йорку?

— Не знаю. Десь за містом. Бабуся в мене політик, працює в якомусь законодавчому органі чи щось таке. Вона приємна, елегантна єврейка, але моя мама, вочевидь, так її ненавидить, що навіть поряд із нею стояти не може.

— Ану повтори! — Джонатан різко сів у ліжку. — Твоя мама — єврейка?

— Гадаю, це скоріше теоретично.

— Друже, тож ти єврей! А я і гадки не мав!

— Ну, не зовсім, лише на чверть, — уточнив Джоуї. — Ця кров достатньо розведена.

— Але ти б міг емігрувати до Ізраїлю просто зараз, без жодних проблем.

— Еге ж, то моя найбільша мрія.

— Та я просто так кажу. Ти б міг мати при собі «Пустельного орла»[130] чи керувати реактивним винищувачем і зустрічатися із стовідсотковою ізраїльтянкою!

Аби проілюструвати ці слова, Джонатан увімкнув ноутбук і відкрив сайт, присвячений зображенням засмаглих ізраїльських богинь, чиї груди четвертого розміру підкреслювали патронташі з величезними патронами, що перехрещувались на їх оголених торсах.

— Мені таке не до смаку, — відповів Джоуї.

— Та мені теж, — зауважив Джонатан, хоча й не на сто відсотків чесно. — Просто, коли б тобі таке подобалося, то...

— До того ж, невже ти не чув про незаконні поселення і про те, що палестинців позбавлено будь-яких прав?

— Так, чув, там справді існує величезна проблема! Проблема полягає в тому, що Ізраїль — крихітний острівець демократії та прозахідного уряду, оточений мусульманськими фанатиками й ворожими диктаторами.

— Згоден, але це означає, що той, хто помістив острівець саме туди, був йолопом, — заперечив Джоуї. — Коли б євреї не переїхали до Близького Сходу і коли б ми не мали підтримувати їх, може, арабські країни не стали б ставитися до нас так вороже.

— Друже, ти що, ніколи не чув про Голокост?

— Звичайно ж, чув. Але чому вони не переїхали до іншого місця — хоча б до Нью-Йорка? Ми б їх до себе пустили. Вони б могли побудувати тут собі синагоги і все інше, а у нас були б більш-менш нормальні відносини з арабами.

— Але Голокост відбувся в Європі, яку всі вважали цивілізованою. Коли ти втрачаєш половину свого народу в усьому світі через геноцид, то вчишся довіряти власний захист лише собі.

Джоуї стало ніяково, бо він зрозумів, що висловлює, скоріше, погляди своїх батьків, а не власні, і що через це він програє суперечку, яку навіть не хотів виграти.

— Гаразд, — тим не менш наполягав він, — але скажи мені, чому це має обходити нас?

— Бо ми маємо підтримувати демократію та вільні ринки, де б вони не були, — відповів Джонатан. — Саме в цьому й полягає проблема Саудівська Аравії: там забагато невдоволених людей і не існує жодних економічних перспектив. Ось чому бен Ладен так легко набирає там послідовників. Щодо палестинців, я цілком з тобою згоден. Це ж просто бісів величезний розплідник терористів. Ось чому ми маємо спробувати принести свободу всім арабським державам. Але цього не можна зробити, коли ми втратимо єдину працюючу демократію в усьому регіоні.

Джоуї захоплювався Джонатаном не тільки тому, що той був крутий, але й через