Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Бездіяльність коронної армії змусила Наливайка самотужки кинутися навздогін татарам. Намагаючись зміцнити свій загін, козацький зверхник вторгся до низки магнатських і шляхетських маєтностей, захоплюючи зброю та порох. Не маючи змоги наздогнати Орду, яка вже перебувала на підвладних Габсбургам землях, Наливайко рушив до Молдавії. Тут він захопив і зруйнував найбільше на Придністров’ї турецьке місто Тягиню, здобув багаті трофеї, в тому числі й багатотисячний полон. Молдавський похід козацтва мав гучний позитивний розголос у Європі, яка з острахом стежила за розвитком мусульманського наступу. Нунцій папи римського доносив у Рим, що «козаки виконали свій обов’язок».

Ще більш масовим і потужним став козацький похід у Молдавію восени 1594 р. Наприкінці жовтня на півдні Брацлавщини зібрались разом основні угруповання козацтва — реєстрове козацтво на чолі з офіційним старшим українським магнатом Миколаєм Язловецьким і Яном Оришовським, запорожці на чолі з гетьманом Григорієм Лободою і козацька «збиранина» Северина Наливайка. Язловецький схиляв козаків до походу в Крим, виношуючи плани повного знищення ханату. Однак запорожці й наливайківці вирішили йти в Молдавію, аби розоряти багаті турецькі міста та мститися господареві Аарону за його прислужництво султану. Слідом за військами Лободи й Наливайка потяглися і реєстровці, залишаючи свого «старшого» на самоті. Стало очевидним, що часи, коли магнати керували козаками, минулися. Форсувавши Дністер, об’єднана козацька армія (чисельність якої за різними джерелами налічувала від десяти до двадцяти тисяч) вдарила по війську турецького ставленика. Аарон тричі збирав проти козаків військо і тричі був змушений рятуватися втечею «до мультян» (тобто в західну частину Волощини). Козаки зайняли Цецору, а потім і столицю господарства Ясси.

Півторарічна участь козацького війська у серйозному європейському конфлікті не лише переконливо засвідчила його значний внутрішній потенціал, а й стимулювала масове долучення до козацьких лав нових «охотників». Стрімке ж кількісне зростання козацтва та усвідомлення ним власної сили неминуче зумовлювали зростання його соціальних претензій.

Козацька війна 1594—1596 рр.

Окрилене успіхами в Молдавії козацьке керівництво після повернення в Україну розсилало шляхті вимоги щодо утримання козацьких підрозділів, а також визнання козацьких порядків. Законність своїх вимог козацькі лідери обґрунтовували доблесною участю в загальнохристиянській боротьбі з мусульманами. Та оскільки на той час небезпека татарського вторгнення вже минулась, шляхта почала чинити опір реалізації козацьких вимог. Так, шляхта спробувала вибила Наливайка з Брацлава, де було облаштовано його резиденцію. Утім, коли шляхетські загони підтяглися до міста, козаки зробили нічну вилазку й наголову розгромили супротивників. Крім загонів Наливайка, на Східному Поділлі також квартирувалися запорожці гетьмана Лободи та чимало загонів реєстровців. Опанувавши Брацлавщину та Південну Київщину, козацькі загони почали вихлюпувати свою енергію на Волинь і навіть на землі Південної Білорусі.

Тривале ж перебування регіону під козацькою опікою вело до поширення бунтівних настроїв і на інші верстви населення — селяни відмовлялися коритися своїм панам. Місцева шляхта почала масово покидати бунтівний регіон. Делегація шляхти з України на аудієнції в Зиґмунта III скаржилась, що козаки допекли їм гірше, ніж татари, і просила «рятунку прудкого», оскільки з часом зробити це буде нелегко — «щогодини більше тих лотрів прибуває». Проте королівська влада тривалий час залишається глухою до волань лицарського стану. На це було декілька пояснень. Передовсім у Варшави, як завжди, бракувало надійних військ, здатних приборкати козацький виступ. Крім того, король не був певний щодо своєчасності приборкання козацтва взагалі, адже після неприємного конфузу з маршем татар через Галичину влада усвідомлювала, що Військо Запорозьке залишається чи не єдиною військовою потугою, здатною прикрити південні рубежі республіки.

Тим часом після повернення восени 1595 р. загонів Северина Наливайка з походу на угорські землі соціальні хвилювання набувають нового піднесення. В останні дні вересня наливайківці наблизились до адміністративного центру Волинського воєводства — Луцька. Незважаючи на те що місто прикривав потужний замок, а в ньому самому в цей час перебувало чимало шляхти, громада вирішила відкупитись від непроханих гостей. Католицький єпископ та відомі шляхтичі передали за містом Наливайку кілька тисяч злотих, після чого козаки, не завдавши Луцьку жодних прикрощів, рушили на Білорусь. Тут козацька армія, що налічувала понад десять тисяч вояків, почергово здобула Слуцьк, Бобруйськ, Могильов, істотно поповнивши припаси зброї, а також збільшивши за рахунок білоруського поспольства та збіднілої шляхти власні лави. Тепер у повсталих було тридцять гармат, сто гаківниць, п’ять возів сміговниць. Невдовзі на білоруські землі вступили й запорозькі козаки Григорія Лободи та Матвія Шаули. Масштаби опанування козацтвом нових територій були настільки вражаючими, що шляхта жахалася: «Уся Україна покозачилась...»

Шляхетське рушення східних воєводств виглядало відверто слабко у порівнянні з арміями бунтівників, і з початком 1596 р. уряд уперше мобілізував проти них коронні війська — тридцять гусарських і дванадцять козацьких хоругв, чотири роти найманої піхоти й вісім рот вибранців, а також дві тисячі жовнірів кварцяних рот. Усього було мобілізовано вісім тисяч вояків, яким мали надавати допомогу чотири тисячі литовських військ. Командування цієї потужної сили було доручено досвідченому воєначальнику польному гетьману Станіславу Жолкевському.

Стратегічний задум коронного командування полягав у використанні незгоди, яка панувала між старовинним козацтвом Лободи і Шаули та різнорідною за своїм соціальним походженням «збиранкою» Наливайка. Першими Жолкевський планував розбити більш радикальних наливайківців. Для цього він здійснив стрімкий марш на Волинь, під Степань, де Наливайко облаштував собі зимову резиденцію. Завчасно повідомлений своїм шпигуном із Луцька про наближення коронних військ, козацький зверхник зумів відірватися від переслідування і вивести свої загони з Волині на Подніпров’я. Наприкінці весни неподалік Білої Церкви загони наливайківців об’єдналися із запорожцями Лободи, Шаули та Саська. Гетьманом єдиного війська обрано Шаулу. Тут же, неподалік урочища Гострий Камінь, каральне військо вдарило по супротивникові, але досягти головного — розірвати вози, які оточували табір, — не змогло. Після жорстокої січі, в якій загинуло чимало вояків як з одного, так і з іншого боку, повстанцям під покровом ночі вдалося вийти з-під вогню і в районі Трипілля перейти на Лівобережжя. У битві було тяжко поранено Шаулу, і командування перейшло до Наливайка.

Вихід на Лівобережжя та перекриття доступу туди коронним військам надало козакам місячну перерву. За цей час козацький табір суттєво зріс кількісно, щоправда, не за рахунок боєздатних загонів, а дружин і дітей повсталих, котрі втікали від переслідувань каральних військ. Натомість армію Жолкевського посилали коронні війська, що прийшли до нього з Молдавії, з дня на день очікувався прихід литовських хоругв.