Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  Сонна панна зі сплутаним волоссям відчинила перед ним двері. Одна з сестер Щуковських. Яка саме – Ельжбета чи Катаржина – Гінча не знав. Він завжди їх плутав. З теплих королівських покоїв він вийшов у напівтемний прохолодний коридор. Сьогодні вартували їнші лицарі. А він, начебто, приходив, щоб грати з королевою в шахи. Як завжди.

  Цієї ночі чергували лицарі Ян Краска і Вавжинець Заремба. Гінча перекинувся з ними парою жартівливих слів і попрямував до своєї кімнати. Йти було далеко, заплутаними переходами та галереями, але Гінча добре знав свій шлях. До того ж, смолоскипи роздирали темряву жовтими плямами танцюючих вогнів.

  У якусь мить йому здалося, нібито він чує кроки. Гінча зупинився і прислухався. Хтось йшов за ним, зробив по інерції ще кілька кроків, але теж зупинився. До вух Гінчі долетів шепіт. Переслідувачів було, щонайменше, двоє.  

  Гінча побіг. Вони теж побігли. Він зупинився. Зупинилися й вони.

  У лицаря майже не лишилося сумніву: вистежували саме його.

  Він знову побіг, але несподівано повернув за ріг і заховався за колоною. Переслідувачі пробігли повз нього, тупаючи і важко дихаючи, як дикі вепри. Їх, дійсно, було двоє. Перший – лицар приблизно такої ж ваги та статури, як і сам Гінча. Він біг легко та вправно і носив одяг, який свідчив, що лицар належав до охоронців короля. Тупав та хекав другий переслідувач: незграбний підліток, у якому Гінча упізнав принца Фрідріха Бранденбургзького, нареченого королівни Ядвіги.

  «Як дивно... – подумав він. – Що робить вночі принц Фрідріх у темних переходах?»

  Гінча вирішив почекати, коли переслідувачі відійдуть на достатню відстань. Тоді він зможе вийти зі схованки і побігти у зворотньому напрямку. Тоді він зможе втекти, заховатися у заплутаному лабіринті замкових галерей та переходів.

  Запала тиша. Гінча прислухався. Вичекав кілька хвилин. Обережно визирнув з-за колони.       

  - Ось ти де! – вигукнув йому прямо в обличчя один з переслідувачів, якого Гінча нарешті упізнав. Лицар Ян Страж, з охоронців короля. Яке в нього прізвище... Якраз личить до його ремесла.

  Який же він хитрий, цей Ян Страж, королівський стражник! Зумів таки обхитрити Гінчу з Рогова, та нечутно підкрастися до нього. Зараз він знаходився на відстані у п’ять-шість кроків, і повільно та загрозливо насувався на Гінчу. Але Гінча так просто не здасться!  

  - Чого тобі? – зверхньо запитав він у Стража.

  Напружений та чутливий, Гінча був готовий у будь-яку мить розвернутися та втекти. Дивився прямо в очі Яну Стражу, щоб вирахувати оту мить, коли краще втікати.

  Позаду стирчав принц Фрідріх.    

  - Принце, зайдіть ззаду, щоб відтяти йому шлях до втечі, – хитнув головою Ян Страж.

  Фрідріх слухняно почав заходити за спину Гінчі. Лицарю тепер доводилося краєм ока слідкувати за підлітком, і при цьому – не зводити очей зі стража. Рука Гінчі потягнулася до меча.

  Ян Страж відчепив від пояса довгу мотузку з тих, якими стриножують коней.

  - Не втечеш, – криво посміхнувся він, розмотуючи мотузку і замахуючись на Гінчу. – Зараз я зв’яжу тобі руки і потягну до короля. Хай його королівська милість побачить, хто ночами втішає молоду королеву!

  Страж спробував накинути мотузку на Гінчу, але лицар зловив петлю і з силою смикнув. Страж похитнувся і на хвильку втратив рівновагу. Гінча скористався з того, розвернувся та побіг.

  Юний Фрідріх, який вже встиг зайти за спину Гінчі, гукнув польською мовою з сильним німецьким акцентом:

  - Лис! Лис забрався у королівський курятник! Ловіть лиса, який краде королівських курей!

  Фрідріх спробував перегородити Гінчі шлях. Нахилив голову, як молодий бичок, і буцнув Гінчу у живіт. Лицар з силою відштовхнув принца. Той, рюмсаючи, впав на кам’яну підлогу. Але короткого зволікання виявилося досить для того, щоб Ян Страж оговтався і накинувся на Гінчу.

  Обидва лицарі покотилися по кам’яних плитах, мутузячи одне одного кулаками.  Рівні роками та статурою, вони виявилися рівними й по силі. Жоден з них не міг перемогти супротивника.

  А пістряво вбраний Фрідріх бігав навколо них та репетував:     

  - Ловіть лиса, який краде королівських курей!

  Ту фразу принц вичитав у якомусь старовинному манускрипті, і вона здалася йому дотепною та доречною при даних обставинах.

  Хтозна, скільки часу лицарі лупцювали б одне одного, але зненацька роздався гомін. До них, у супроводі численної охорони, наближалися король Ягайло та князь Вітовт.    

  - Що тут коїться? – Ягайло побачив бійку та насупив брови.

  Для лицарів голос короля пролунав, наче грім з неба. Вони ще деякий час вовтузилися на підлозі, але охоронці вправно розтягли їх у різні боки. Задихані, в синцях та крові, вони стали перед Ягайлом.

  - Посвіти їм в обличчя, – звелів король охоронцю зі смолоскипом.

  Лицарі відсахнулися від вогню майже однаковим порухом.  

  - Що трапилося? – суворо запитав король.

Відповів принц Фрідріх.