Читати книгу - "Аутсайдер"

— Бажаю успіху, — сказав Білл Семюелз. — У мене від одної думки про справу Пітерсона голова болить.

— Думаю, що в нас є більшість фрагментів цієї головоломки, — мовила Голлі, — але не думаю, що всі їх чесно виклали на стіл, навіть зараз. І я безперестанку згадую… хоч це вам може видатися смішним… одну стару промовку про те, що «Мейсіз» не ділиться секретами з «Ґімблз». Та оскільки тут присутні і «Мейсіз», і «Ґімблз»…

— Уже не говорячи про «Сакс», «Норстормз» і «Нідлес Маркап», — кинув Гові, та побачивши вираз на обличчі Голлі, додав: — Я над вами не потішаюся, міз Ґібні, а погоджуюся. Викладаємо все на стіл. Хто перший?

— Нехай Юн починає, — сказав Андерсон. — Бо ж я в адміністративній відпустці.

Юн поставив на стіл свою сумку й дістав із неї ноутбук.

— Містере Ґолд, не покажете, як користуватися цим проектором?

Гові виконав прохання, а Голлі в цей час уважно спостерігала, щоб знати, як самій усе робити, коли прийде черга. Приєднавши всі потрібні дроти, Гові трохи пригасив світло.

— Окей, — почав Юн. — Прошу мене вибачити, міз Ґібні, якщо я першим переповім якісь факти, що ви встигли назбирати під час візиту до Дейтона.

— Не маю жодних заперечень, — відповіла Голлі.

— Я говорив із капітаном Біллом Дарвіном із поліцейського управління Дейтона, а також із сержантом Джорджем Гайсмітом із поліції Тротвуда. Коли я їм сказав, що в нас є схожа справа, імовірно пов’язана з їхньою через викрадений фургон, який перебував неподалік обох місць злочину, то вони охоче погодились допомогти. І завдяки диву телекомунікацій я зараз поділюся всією наданою інфор­мацією. Тобто якщо цей апарат працюватиме.

На екрані з’явився робочий стіл Юна. Він клікнув файл із назвою «ГОЛМЗ». Першим показався знімок чоловіка в оранжевій робі окружної в’язниці. У нього було коротко підстрижене темно-руде волосся і неголена щетина на щоках. Очі трохи примружені, і цей прищур надавав йому вигляд чи то зловісний, чи то просто ошалілий від такого несподіваного повороту долі. Голлі бачила цей поліцейський знімок на першій шпальті «Дейтон дейлі ньюз» за тридцяте квітня.

— Це Гіт Джеймс Голмз, — сказав Юн. — Тридцять чоти­ри роки. Арештований за вбивство Ембер і Джолін Говард. У мене є фотографії дівчат із місця злочину, та я вам їх не буду показувати. Ви спати не зможете. Таких понівечених тіл я ще ніколи не бачив.

Мовчанка серед сімох глядачів. Джинні стискала руку чоловіка. Марсі, мов заворожена, прикривши рукою рот, утупила погляд у фото Голмза.

— Окрім арешту за катання на викраденому авто, коли він іще був неповнолітнім, і кількох штрафів за перевищення швидкості, у нього ні судимостей, ні карних переслідувань. Чистий, як кришталь. Бездоганно проходив професійну атестацію двічі на рік — спершу в лікарні «Кіндред», потім у клініці розладів пам’яті Гейсмана. Колеги й пацієнти добре про нього озивались. Для прикладу, ось такі відгуки: «завжди привітний», «щирий і співчутливий», «викладається на всі сто і більше».

— Так і про Террі говорили, — пробурмотіла Марсі.

— Це ще нічого не значить, — заперечив Семюелз. — Те саме і про Теда Банді казали.

— Голмз розповів своїм колегам, — продовжував Юн, — що збирається провести тижневу відпустку разом із матір’ю в Ріджисі, маленькому місті за тридцять миль на північ від Дейтона і Тротвуда. Десь посередині цього відпускного тижня один поштар, який саме розносив кореспонденцію, знайшов тіла Говардових дівчат. Чоловік побачив величезну зграю ворон, що зібралася над яром десь за милю від оселі Говардів, і вирішив перевірити, що там таке. І враховуючи те, що він там знайшов, мабуть, пошкодував про таке рішення.

Юн клацнув, і замість прищура й щетини Гіта Голмза постали дві маленькі біляві дівчинки. Знімок було зроблено на ярмарку чи то в парку розваг; на задньому плані Голлі помітила карусель. Ембер і Джолін усміхалися, здій­маючи догори, мов трофеї, палички з цукровою ватою.

— Ніхто не збирається перекладати провину на жертв, та Говардові дівчата були ще тими баламутками. Мати-алкоголічка, тата як лиз злизав, незаможна родина, яка мешкає в паскудному районі. У школі вони вважалися ученицями «в групі ризику» і час від часу прогулювали уроки. Так само вони вчинили і в понеділок 23-го квітня, десь о десятій ранку. В Ембер тоді було вікно, а Джолін відпросилася в туалет, тож, певно, вони це спланували заздалегідь.

— Втеча з Алькатраса [203], — сказав Білл Семюелз.

Ніхто не засміявся. Юн продовжив:

— Під полудень їх бачили у невеликому продуктовому, що десь за п’ять кварталів від школи. Ось стоп-кадр із тамтешньої камери відеоспостереження.

Чіткий і виразний чорно-білий знімок — наче взятий зі старих нуарних фільмів [204], як подумалося Голлі. Вона вдивлялася в ясноволосих дівчаток: одна — з двома содовими, друга — з парою шоколадних батончиків. Вони були вдягнені в джинси й футболки. Обидві — чимось невдоволені, дівчинка з батончиками показує кудись пальцем, рот її широко роззявлений, брови насуплені.

— Співробітник крамниці знав, що вони мають бути в школі, і не захотів їм нічого продавати, — сказав Юн.

— Безумовно, — погодився Гові. — Я майже чую, як старша дає йому чосу.

— Дійсно, — погодився Юн, — та це не найцікавіше. Погляньте у верхній правий кут знімка. На тротуарі, зазирає у вікно. Ось, я трохи збільшу.

Марсі щось дуже тихо прошепотіла. Мабуть, «Господи».

— Це ж він, чи не так? — спитав Семюелз. — Це Голмз. Спостерігає за ними.

Юн кивнув.

— За даними поліції, той співробітник був останнім, хто бачив Ембер і Джолін живими. Та вони потрапили в об’єк­тив ще принаймні одної камери.

Він клікнув, і на екрані конференц-зали з’явився новий стоп-кадр, уже з іншої камери відеоспостереження. Електронне вічко націлилось на острівець із бензоколонками. У кутку зазначені час і дата: 12:19, 23 квітня. Голлі подумала, що медсестра-інформатор згадувала в розмові саме цей знімок. Кенді Вілсон припускала, що, найпевніше, автівка на фото — це позашляховик Голмза — «шеві тахо», «увесь такий наворочений», та вона помилялася. Кадр захопив Гіта Голмза на півкроці — чоловік ішов до вантажного автофургона з написом «ЛАНДШАФТНИЙ ДИЗАЙН І БАСЕЙНИ В ДЕЙТОНІ» на боці. Певно, розплатившись за пальне, він вертався до фургона, тримаючи в кожній руці по содовій. Крізь вікно на водійському місці по них тягнулася Ембер, старша з двох сестер Говард.

— Коли цю вантажівку викрали? — спитав Ралф.

— Чотирнадцятого квітня, — відповів Юн.

— Він десь її переховував, поки не достиг. А це означає, що злочин був спланований.

— Схоже на те, — погодилася Джинні. — А ці дівчатка просто… сіли до нього в машину?

Юн стенув плечима.

— Знову ж таки, не хочу перекладати провину на жертв, бо таких малих дітей не можна винити за непомірковані вчинки, але, судячи з цієї фотографії, вони дійсно перебували з ним із власної волі, принаймні спершу. Місіс Говард розповіла сержанту Гайсміту, що старша сестра мала за звичай «кататися на попутках», коли хотіла кудись дістатися. Попри те, що їй неодноразово пояснювали, як це небезпечно.