Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Я обережно поклав лист у конверт. Пригадав похорон Синґлтона, побачив в уяві кришку труни, що закривала його обличчя, і тепер зізнаюся, що тоді зрадів. Я попросив привести коня: настав час вирушати до Вайтчепела. Я радо надягнув плащ і знову вийшов за двері, маючи перед собою мету. Це звільнило мене від вируючого хаосу в голові.

Розділ двадцять дев’ятий

Дорога до Вайтчепела виявилася довгою, відстань від Лондонської стіни була чимала; містечко, яке швидко розвивалося, заповнене мазанками бідняків. У нерухоме повітря від сотні вогнищ піднімалися тонкі цівки диму. Тут сувора погода не просто велика незручність; дивлячись на виснажені, голодні обличчя, я думав, що для декого з них витримати цю негоду було понад силу. Їхні криниці, мабуть, замерзли, оскільки бачив, як багато жінок несли повні відра води з річки. Я перевдягнувся в одяг із найдешевшої тканини, бо джентльмени тут не завжди були в безпеці.

Вулиця, де Смітон мав свою кузню, була однією з найкращих, і на ній розташовувалося кілька майстерень. У паперах Синґлтона зазначалося, що він мешкав у двоповерховій будівлі поруч із кузнею, і я знайшов її досить легко. Це вже не була майстерня столяра; віконниці, що закривали вітрину, були прибиті цвяхами і пофарбовані. Я прив’язав кобилу до стовпа і постукав у хиткі дерев’яні двері.

Двері відчинив бідно вдягнений молодий чоловік із розпатланим чорним волоссям, що обрамляло бліде обличчя із запалими щоками. Без особливого зацікавлення він запитав, що мені потрібно, але коли я назвався комісаром із кабінету лорда Кромвеля, відсахнувся, похитавши головою.

— Ми нічого не зробили, сер. Тут немає нічого, що могло б зацікавити лорда Кромвеля.

— Вас ні в чому не звинувачують, — м’яко сказав я. — Я маю кілька запитань, і все. Про останнього власника цього будинку, Джона Смітона. Буде винагорода для тих, хто мені допоможе.

Він усе ще дивився недовірливо, однак запросив мене всередину.

— Вибачайте за мій дім, сер, — пробурмотів він, — але в мене немає роботи.

І справді, кімната, куди він привів мене, була жалюгідна. Очевидно, у недалекому минулому це була майстерня, бо складалася з однієї довгої кімнати з низькою стелею і цегляними стінами, почорнілими від багаторічної кіптяви. За стіл тепер слугував теслярський верстак. Було холодно; у вогнищі горіло кілька кам’яних вуглин, які виділили стільки ж диму, скільки й тепла. Окрім верстака, там стояло лише кілька пошарпаних стільців і лежали солом’яні матраци на підлозі. Біля вогнища сиділо, згорнувшись, троє худих дітей разом із матір’ю, яка няньчила на колінах закашляне немовля. Усі дивилися на мене понуро і байдуже. Кімната була напівтемною, єдине світло падало через маленьке заднє віконце, адже стару вітрину майстерні було забито цвяхами. Тут сильно смерділо димом і сечею, і вся ця сцена оповила мене холодним сумом.

— Ви давно тут мешкаєте? — запитав я чоловіка.

— Півтора року, відколи помер колишній власник. Чоловік, який купив будинок, здає нам цю кімнату. У житловому приміщенні нагорі мешкає ще одна сім’я. Власник — містер Плесід, сер, він живе на вулиці Стренд.

— Ви знаєте сина колишнього власника?

— Так, сер. Марк Смітон, який спав із великою повією.

— Я припускаю, що будинок містеру Плесіду продали спадкоємці Смітона. Ви знаєте, хто вони?

— Спадкоємцем була стара жінка. Коли ми сюди перебралися, тут лежала купка речей майстра Смітона, якийсь одяг, срібна чаша і меч…

— Меч?

— Так, сер. Он там, у куті. — Він показав на куток. — Чоловік від містера Плесіда сказав нам, що сестра Джона Смітона приїде їх забрати. Нам наказали їх не чіпати, бо нас виженуть.

— І ми їх не чіпали, сер, — додала жінка біля вогнища. Її дитина різко закашлялася, і вона пригорнула її. — Тихо, Страху Божий.

Я щосили стримував своє збудження.

— Стара жінка? Вона приїжджала?

— Так, сер, за кілька тижнів. Вона була звідкись із села, у місті здавалася нервовою. Її привіз адвокат.

— Чи пам’ятаєте ви її ім’я, — нетерпляче запитав я, — чи з якої частини країни вона прибула? Можливо, це було місто під назвою Скарнсі?

Він похитав головою.

— Вибачте, сер, я пам’ятаю тільки те, що вона була з якогось села. Маленька повна жінка, років за п’ятдесят, із сивим волоссям. Вона сказала кілька слів. Вони взяли згорток речей і меч і пішли.

— Ви пам’ятаєте ім’я адвоката?

— Ні, сер. Він подав їй меч. Пригадую, як вона пожалілася, що не має сина, якому могла б його подарувати.

— Дуже добре. Я хотів би, щоб ви глянули на мій меч — ні, не лякайтеся, я дістаю його лише для того, щоб показати вам — і сказали, чи може бути він тим, якого забрала та жінка.

Я поклав його на верстак. Чоловік подивився на меч, і підійшла його дружина, далі пригортаючи дитину.

— Схожий на той, — сказала вона. Жінка глянула на мене, примружившись. — Ми справді діставали його з піхов, сер, але щоб глянути, ми нічого з ним не робили. Упізнаю цю золотисту рукоятку і ці знаки.

— Ми сказали, що це чудовий витвір, — додав чоловік. — Хіба ні, Елізабет?

Я заклав зброю в піхви.

— Дякую вам обом, ваша інформація корисна. Мені прикро, що ваша дитина хвора. — Я простягнув руку, щоб доторкнутися до дитини, але жінка підняла долоню.

— Не гладьте її, сер, вона кишить вошами. Вона не перестане кашляти. Це застуда, одне ми вже втратили.

— Тихо, Страху Божий.

— У неї незвичайне ім’я.

— Наш вікарій — ревний прихильник Реформи, сер, він назвав їх усіх. Він сказав, що це тепер допоможе нам у світі — мати дітей з такими іменами. Сюди, діти, вставайте. — Інші троє підвелися на рахітичних ногах, з роздутими від голоду животами, і батько назвав їх, по черзі показуючи пальцем. — Завзяття, Наполегливість, Шанобливість.

Я кивнув.

— Кожен отримає по шість пенсів, а ось вам три шилінги за вашу допомогу.

Я перерахував вміст гаманця. Діти жадібно хапали монети; батько і мати, здавалось, не могли повірити своєму везінню. Охоплений раптовим хвилюванням, я розвернувся, швидко залишив їх, сів на коня і поїхав геть.

Жалюгідна сцена в будинку переслідувала мене, тож повернутися думками до того, що я довідався, стало полегшенням. У цьому не було жодного