Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Тпру, стояти! — закричав кучер, і карета різко зупинилась.

— Що там ще трапилось? — крикнув Претт і визирнув у віконце. Вони були все ще на мосту. Він гукнув кучеру. — Чому ми зупинились?

— Маємо перешкоду на шляху, містере Претт.

Той відчинив дверцята і виліз.

— Прокляпя! Вони що, не можуть прибрати ту кобилу з дороги?

— Вони намагаються, сер. Але та конячка сама вже не підніметься.

— То вони мають відтягнути її на забій. Ця тварина всім перекрила дорогу.

У віконці карети Норріс бачив перила мосту. Унизу несла свої води ріка Чарльз. Він подумав про холодну чорну воду. Але бувають і гірші могили.

— Якщо вони зволікатимуть, нам доведеться їхати в об’їзд через Канальний міст.

— Дивіться, он їде фургон. Зараз вони відтягнуть конячку.

Зараз. У мене не буде іншої можливості.

Претт відімкнув дверцята карети, щоб повернутись всередину. Коли він відчинив дверцята, Норріс кинувся на них і вискочив назовні.

Відштовхнутий дверцятами, Претт розтягнувся на землі. Він не мав часу зреагувати, як і його напарник, який лише тепер виліз з карети.

Норріс уже встиг роззирнутися: мертва кобила лежала там, де впала — перед своїм навантаженим возом. Черга з екіпажів тягнулась мостом. І ріка Чарльз, залита місячним сяйвом.

Він не вагався. Подумав, що це все, що йому залишається, і видерся на перила. Або я скористаюся цією можливістю, або попрощаюся з надією на життя. Заради тебе, Розо!

— Хапайте його! Не дайте йому стрибнути!

Але Норріс уже летів униз. Крізь пітьму, крізь час, уперед до майбутнього — такого ж каламутного, як і вода, у яку він пірнає. Він знав одне — справжня боротьба лише починається. За мить до того, як ударитися об воду, він налаштував себе, як воїн налаштовується на битву.

Занурення у холодну воду було жорстким ляпасом, яким привітало його нове життя. Він з головою заглибився у таку густу темряву, що не розумів, де верх, а де низ. і, спантеличений, просто почав дриґати ногами. Потім побачив слабке мерехтіння місячного світла і став пробиватися до нього, доки голова не досягнула поверхні. Зробивши ковток повітря, він почув голоси, які доносилися згори:

— Де він? Ви його бачите?

— Викликайте варту! Я хочу, щоб обшукали все вздовж ріки!

— Обидва береги?

— Так, ідіот! Обидва береги!

Норріс знову пірнув у льодяну темряву і дав течії змогу нести його. Він знав, що не зможе плисти проти течії, тож піддався ріці і дав їй сприяти його втечі. Вона несла його повз Лечмер Пойнт, повз Вест-Енд на схід, у напрямку порту.

Просто до доків.

29

Джулія стояла на березі океану і дивилась на воду. Туман нарешті розсіявся, і вона бачила віддалені острови та човни, які ловили омарів. Вони розрізали таку спокійну воду, що більше скидалася на матове срібло.

Вона не чула кроків Тома позаду, але якось відчула його присутність і знала про його наближення задовго до того, як він заговорив.

— Я вже зібрався, — сказав він, — поїду поромом о четвертій тридцять. Мені шкода, що мушу покинути вас із ним, але він видається стабільним. Принаймні у нього не було аритмії за останні три дні.

— У нас усе буде добре, Томе, — сказала вона, усе ще дивлячись на рибальські човни.

— Від вас забагато вимагається.

— Мені не важко, правда. Я однаково планувала провести тут увесь тиждень, а це справді чудове місце. Тепер я нарешті можу дивитися на воду.

— Гарний краєвид, так? — він підійшов ближче і став поруч. — Погано, що все це постійно сповзає у море. Будинок приречений.

— Невже нічого не можна вдіяти?

— Неможливо змагатися з океаном. Є неминучі речі.

Вони помовчали якийсь час, дивились, як зупинився човен і рибалки почали витягати свої пастки.

— Ви були вкрай мовчазною весь день, — сказав Том.

— Я постійно думаю про Розу Конноллі.

— Що ви про неї думаєте?

— Якою сильною вона мусила бути. Просто щоб вижити. — Люди зазвичай знаходять сили, коли їм це необхідно. — Я ніколи не могла. Навіть коли потребувала цього найбільше.

Вони пішли вздовж берега океану, тримаючись подалі від скелі, яка осипалася.

— Ви кажете про своє розлучення?

— Коли Річард попросив мене про це, я просто вирішила, що це моя провина. Що це я не зуміла зробити його щасливим. Ось що трапляється, коли день за днем ти змушена думати, що твоя робота не така важлива, як його. Що ти не така блискуча, як дружини його колег.

— Скільки років ви це витримували?

— Сім.

— Чому ви не пішли?

— Бо я почала у це вірити, — Джулія похитала головою. — Роза б таке не терпіла.

— Ви тепер маєте добру мантру. Що б зробила Роза?

— Я зробила висновок, що я не Роза Конноллі.

Вони подивилися, як рибалки знову закидають свої пастки у воду.

— Я мушу летіти до Гонконга у четвер, — сказав Том, — і буду там місяць.

— О! — Джулія замовкла. То вона не побачить його цілий місяць.

— Мені подобається моя робота, але через неї мене не буває вдома половину часу. Натомість я полюю на епідемії, піклуюсь про чужі життя, забуваючи, що маю власне.

— Але ж ви робите великий внесок.

— Мені сорок два, а мій співмешканець проводить половину року з доглядачем за собаками, — він подивився на воду. — У будь-якому разі, я думаю відмінити цю мандрівку.

Вона відчула, як її пульс раптово прискорився.

—