Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Ти не сказав, що думаєш про книжку Оукдена.

— Безпринципний кон’юнктурник,— відповів Страйк,— який примудрився надряпати десять розділів фактично про ніщо. Але бажано його розшукати, якщо вдасться.

— Я шукаю,— зітхнула Робін,— але й він ніби зник з лиця планети. Здається, головним джерелом у нього була мати? Не думаю, що він зміг переконати людей, які справді знали Марго, з ним розмовляти.

— Не зміг,— погодився Страйк.— Ти там підкреслила майже все цікаве.

— Майже? — різко спитала Робін.

— Усе,— виправився Страйк.

— Ти помітив ще щось?

— Ні,— відповів Страйк, але зрозумів, що Робін не вірить, і додав: — Я просто думав, чи не міг хтось її замовити.

— Її чоловік? — здригнулася Робін.

— Можливо,— відповів Страйк.

— Чи ти думаєш на чоловіка прибиральниці? На Джулза Бейліса і його гаданих друзів зі злочинного світу?

— Та ні.

— Тоді чому...

— Я повсякчас повертаюся до того факту, що якщо її убили, то зробили це дуже ефективно. А отже, це міг бути...

— ...професійний кілер,— кивнула Робін.— Знаєш, я тут читала біографію лорда Лукана. Думають, що він міг найняти професіонала для вбивства дружини...

— ...а той помилився і вбив няню,— підхопив Страйк, який чув про цю теорію.— Так. Що ж, якщо таке сталося з Марго, то тут убивця значно компетентніший за того, якого найняв Лукан. Жодного сліду не лишив, ані краплини крові.

Запала коротка тиша. Страйк знову задивився на різдвяні вогні під дощем і вітром, а думки Робін полинули до Роя Фіппса, чоловіка, якого Уна назвала анемічним і який так зручно був прикутий до ліжка в день зникнення Марго.

— Так, маю іти,— заявив Страйк і підвівся.

— Я теж,— сказала Робін, складаючи речі.

— Ще будеш повертатися до офісу? — спитав Страйк.

Слід буде віддати їй ще не куплений подарунок, поки вона не поїхала до Йоркшира.

— Я не планувала,— відповіла Робін.— А треба?

— Краще повернися,— сказав Страйк, намагаючись вигадати привід. Він відчинив двері в приймальню.— Пат?

— Га? — озвалася Пат, не обертаючись. Вона знову друкувала — швидко й акуратно. Електронна цигарка між зубами підстрибувала.

— Нам з Робін треба вийти, але приїде чоловік на ім’я Грегорі Талбот з плівкою-шістнадцятиміліметрівкою. Зможете добути проектор, на якому можна її подивитися? В ідеалі — до п’ятої години?

Пат повільно розвернулася на стільці та глянула на Страйка. Гі мавпяче обличчя мало твердий вираз, очі — примружені.

— Ви хочете, щоб я до п’ятої години роздобула вінтажний кінопроектор?

— Я саме це і сказав,— кивнув Страйк і розвернувся до Робін.— Тоді ми зможемо дізнатися, що там таке Талбот ховав на горищі, поки ти не поїхала до Месема.

— Гаразд,— мовила Робін,— повернуся о четвертій.

27

Він звався Талус: мов бовван стояв, Залізний, незборимий і незламний, Він у руці залізний ціп тримав І побивав ним лжу, а правду — одкривав.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

За дві з половиною години Страйк стояв під маркізою «Гемлісу» на Реджент-стріт з торбами біля ніг і переконував себе в тому, що почувається нормально, хоча насправді було очевидно, що його трусить. По брудних тротуарах періщив холодний дощ, ноги сотень перехожих місили калюжі. Дощову воду хвилями здіймали машини, що проїздили повз; дощова вода текла Страйкові за комір, хоча теоретично він стояв під дашком.

Поглядаючи на телефон — невже Шпеник забув про домовленість випити? — Страйк вирішив закурити, але хворе горло смаку диму не оцінило. В роті стало так гидко, що по одній затяжці він викинув цигарку. Шпеник так і не написав, тож Страйк підняв торби й рушив далі. З кожним ковтком слини в горлі пекло.

Він оптимістично сподівався, що за дві години вже все купить, але настало пообіддя, а процес так і тривав. Як люди взагалі вирішують, що купити, коли з динаміків горлають різдвяні пісеньки, а від вибору товарів розбігаються очі — хоча товари ті всі здаються мотлохом? Шлях Страйка раз у раз перетинали цілі процесії жінок, які добирали речі ніби знічев’я. Вони що — генетично запрограмовані вишукувати ідеальний подарунок? Може, є варіант комусь заплатити, і хай усе обере за нього?

Очі самі заплющувалися, в горлі дерло, з носа почало текти. Страйк не знав, що шукає і куди йде, і просто сліпо тупав уперед. У нормі він мав чудове відчуття напрямку, але зараз повсякчас звертав не туди, губився. Кілька разів Страйк налітав на охайно викладені гірки різдвяних товарів чи наступав на дрібніших людей, а ті супилися, щось бурмотіли собі під ніс і поспішали вшитися геть.

Чималі торби містили три однакові іграшкові бластери, великі, пластикові, з поролоновими кулями,— для небожів; Страйк їх купив і з тих міркувань, що сам би про таке мріяв у одинадцять років, і через запевнення продавця, що цього року всі діти мріють саме про такі. Дядькові Теду купив светр (бо більше нічого не спало на думку), а шваґрові (з тими самими думками) коробку м’ячів для гольфу й велику пляшку джину. Лишалося найважче — подарунки для жінок: для Люсі, Джоан і Робін.

Задзвонив мобільний.

— Чорт.

Страйк відповз подалі від натовпу, став під манекеном у светрі з оленями, скинув з руки кілька торб і дістав мобільний.

— Страйк слухає.

— Куше, я тут під «Головою Шекспіра»