Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Судячи з слідів - вони вилізли прямісінько звідси. Хіба тільки мої очі мене обманюють, але тут не може бути проходу. 

Брат обернувся до мене і покликав:

- Ходи-но сюди, подивись на це. 

І справді, в одному місці скеля наче вигиналася у півколо, і сніг там був розчищений, тож я погодився - здавалося, що хітніки вийшли саме звідти. Хоча це ніяк не допомогло зрозуміти, як саме вони це зробили.

- Але ж тут сама тільки гора. Як вони… - спитав я самого себе і торкнувся скелі. І завмер. Під пальцями я відчув прохід, такий ясний і чіткий, що стало дивно, як це я не побачив його від самого початку.

- Ти щось бачиш?

- Ні, я не знаю що це. Я не бачу нічого крім суцільної гори прямісінько переді мною. Але я відчуваю, що тут немає нічого. Пальці кажуть, що тут самий камінь, а я знаю - що тут прохід.

Брат зробив мені знак відступити назад і зайняв моє місце. Він обмацав мабуть всю скалу куди дістав, потім замислився і видав мені:

- Я не знайшов нічого. Зовсім. Просто каміння і усе. Гмури…вони на таке не здатні. Так знатні махінації з матерією їм не під силу. Щоб прохід був, але його не можна було ні побачити, ні пройти ним. 

- Але ж якось ті хітніки пройшли, - брат подивився на мене поглядом “та що ти кажеш, не може того бути!” і я заткнув рота на півслові. 

Поки Родосвіт порався біля скелі, я ще раз роззирнувся навколо. Вже напали густі сутінки, і ставало дедалі темніше. В нас були усі шанси заночувати тут, перед скалою. Але то було б самогубство - хтозна ще міг пройти цим проходом і натрапити на нас. 

Я з тривогою вдивлявся у низьке сіре небо, яке от-от мало розійтися новим снігопадом. 

- Ми…ми маємо поміркувати щодо ночівлі. Залишатися біля проходу на ніч небезпечно, - зауважив я впівголосу. 

Брат, на мій подив, погодився: 

- Так, тут ми як на долоні. Будь-хто побачить. Треба знайти укриття. І швидко. 

Зрештою ми знайшли невеличкий яр, зовсім поруч. Але хурделиця випередила нас. Під завивання вітровію, обліплені снігом і напівживі, ми копали собі барліг, а сніг все сипався і сипався, і кінця й краю йому не було. 

Коли, нарешті, ми опинилися у безпеці, то на нас страшно було глядіти. Заліплені снігом волосся і братова борода тряслися, коли він намагався дістати щось з торб.

- Що це? Твоя зап-п-пальничка? П-п-працює? - я дивився як брат намагається впоратися з маленькою штучкою закоцюбившими руками; власні руки я стис в кулаках, аби пальці не тремтіли так сильно. 

Сподіватися було марно: в нас не було ані хворосту, ані місця щоб розвести багаття. У крихітному барлігу ледь вистачало місця для нас двох.

Родосвіт все ж кілька разів клацнув запальничкою, зміг вибити малесенький вогник, який одразу ж затух, і все знову поринуло у темряву. 

- Здається, це все. Fjanli hinjal!

В темряві я не бачив, але знав - брат дивиться на мене. Вїї його, борода і волосся покрилися льодом, так само як і мої, а обличчя зблідло, пальці не слухалися. Мені було достобіса холодно, але я знав, скоро, дуже скоро мені стане тепліше. Тоді мені прийде кінець.

Я задрімав наче на мить, і мені наснилися квіти на лугу за млином, дівчата кожен день бігали туди плести собі віночки й шепотітися про те та се. А ми, звичайно, бігали на них дивитися, а хто сміливіший - й залицятися. Я усміхнувся собі крізь дрімоту. Смоляно-чорне волосся Смірени прикрашав найгарніший віночок, з безсмертниками. Вона посміхнулася мені.

- Смірено…

Брат вліпив мені по щоці так, що я окунувся обличчям у сніг.

- Ти що, здурів?! Спати він надумав! - волав він, наче скажений. Коли я оговтався від болю то зрозумів, він також будив й себе. - Давай, краще-но діставай свою скриньку, подивимося, що там є корисного.

Я витягнув скриню з-за пазухи й розкрив її, Родосвіт поліз копирсатися:

- Ромашка, га! Ні, то якось іншим разом…Що це…шо це? - він показав мені мішечок з темним пилом у ньому.

- Пустирник.

Брат і його відклав у бік. 

- Що сидиш, давай допомагай. Що в тебе є від сну?

Я замислився. І як я не хотів визнавати але:

- Нічого…

Брат завмер. 

- Зазвичай, трави використовують для сну. А не навпаки.

- Розумний який…

Він схопив трохи снігу і вмив ним обличчя. 

- Справи в нас такі. Нам треба протриматися до кінця завії і не заснути. Інакше нас занесе тут і ми с тобою замерзнемо насмерть. Второпав?

Я кивнув. А він відкинув свіжий сніг зі входу в барліг. 

- Одне добре, в таку заметіль усі поховалися. 

Хтозна скільки пройшло часу, але негода все лютувала, а мене все більше клонило в сон. Я боровся з очима скільки міг, а потім кліпнув раз-другий і заснув. 

Я стояв на квітковому полі за млином вночі, один і вдивлявся в темне, зоряне небо. Цвірінькали цвіркуни й цикади, шелестів кронами ліс за полем, проносилися повз мене кажани й навіть сова. А я стояв посеред квітів, що гойдалися навколо, оповили мене і вдивлявся у зарево за лісом. І прийнявся співати: