Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

Потім дістала карту і ще раз звірилася із нею. Все було правильно – я прийшла саме до тієї кімнати, що була позначена на пергаменті. Ось тільки вона зовсім не виглядала як місце, де можуть зберігатися якісь цінні речі, а радше нагадувала інше сховище – непотребу з усього факультету. 

– Негусто тут цих артефактів, – розчаровано протягнула Пандора, також ступаючи всередину. Я повільно кивнула. Кімната була зовсім невелика і закидана зламаними меблями, непотрібними книгами, пустими ящиками. Єдине, що виділялося – це великий книжковий стелаж, заставлений до самої стелі. 

– Ти точно не помилилася? – запитала шукачка, озираючись разом зі мною. Вона зазирнула у мапу через моє плече, і тоді я передала її Пандорі. Я знала, що нічого не наплутала, тоді чому ж кімната стояла пуста? 

Я обійшла кожний куточок, а тоді розчаровано стукнула кулаком по стіні – нічого. І тільки-но я збиралася повернутися до Пандори, зрозуміла, що щось не так. Звук від удару був зовсім не глухий, як мало б бути – бо там на мапі вже нічого не було, а дзвінкий. 

Я стукнула ще раз, вже в іншому місці, але нічого не змінилося. І тоді я перевела погляд на стелаж із книгами, і в голові щось клацнуло: хтось у цій академії дуже любив приховувати кімнати за стелажами з книгами. 

Знайти потрібний фоліант після того, як я вже зрозуміла, у чому була загадка, виявилося зовсім нескладно: я потягнула за перший же корінець, що трохи вирізнявся з-поміж решти, і в стіні почалися якісь процеси. 

– Я нічого не розумію… – пробурмотіла Пандора, прокручуючи мапу то в один бік, то в інший. Вона підняла на мене розгублені очі, та й так і застигла: бо я вже стояла біля відкритих дверей в іншу, суміжну залу. – Як ти це зробила?

Я тільки здвинула плечима і пропустила шукачку вперед. 

В цій залі, на відміну від попередньої, не було жодного віконця, навіть найменшого, а я у поспіху зовсім забула про кристал чи хоча б свічник. У напівтемряві я озирнулася до Пандори, але тут мені в ніздрі вдарив дивний запах. 

Знайомий, але дивний. Зовсім невідповідний місцю. 

– Ти відчуваєш цей?.. – почала я повільно, насупившись, а тоді Пандора клацнула пальцями, і в її долоні з’явилася невелика кулька світла. 

Вона осяювала зовсім небагато – кілька стелажів поряд, і я бачила, що вони тягнулися вперед і вперед – далеко у темряву. Зала, якщо судити тільки за звуком, була й справді велика. Але стелажі поряд з нами стояли пусті. 

Та ще й цей запах… Щойно з’явилося світло, я раптом збагнула, що це було – вугілля. А ще – палене м’ясо. 

– Запали світло, – засичала я Пандорі, відчуваючи, що в голос протікає паніка. Вона подивилася на мене здивовано. – Сильніше запали! Зараз! 

Кулька у долоні Пандори спалахнула сяйвом, від якого мені враз засльозилися очі, але я не зважала. Щойно у залі стало світліше, я відвернулася від шукачки, і очі самі зійшлися на самому центрі підлоги. Там щось було, і саме звідти і йшов запах, що не давав мені спокою. 

Я ступила вперед обережно, не знаючи, чого очікувати. Незрозуміла купа лежала непорушно, а навколо неї лежало щось розкидане – маленьке й чорне. Я зробила ще два кроки, а після цього перейшла на біг. 

Коли я впала на коліна перед тілом, що лежало на підлозі спиною до мене, я вже встигла все зрозуміти. Це було так само, як розповідали Ярош і Нозері. Це був п’ятий напад – і я ще не знала, чи не вбивство. 

Коли я потягнулася руками до плеча тіла, аби його перевернути, вони вже почали труситися, але коли я таки потягла за тканину академічної форми з нашивками бойового мага і побачила лице, я ледь не закричала. 

На підлозі лежав Артей. 

Його лице було біле, як полотно, зовсім холодне, неживе. А його руки й ноги…. вони були чорні від попелу, від жару і вогню – обпалені до горілого м’яса, в’язів і подекуди кісток. Я кинула на них тільки один поспішний погляд, і більше не опускала його, бо знала, що всього одна мить споглядання, і мене виверне прямо тут. 

– Ні, ні, – судомно зашепотіла я, струшуючи його за плечі. – Прокидайся, Брайсе. Прокидайся! 

Голова Артея перекинулася з боку на бік, як мішок, набитий ганчір’ям. Його очі не були повністю закриті – я бачила біле під повіками, і вони не рухалися, і жодна вія не стрепенулася. 

– Прокидайся! 

– Що там відбувається? – Пандора опинилася за моєю спиною за кілька кроків, а потім з її горла вирвався напівскрик. А потім вона відштовхнула мене від Артея так сильно і швидко, що я проїхалася по кам’яних плитах і стерла долоні до крові. 

Я зашипіла і кинулася назад, готова видирати тіло з її чіпких пальців, повна злості і гніву, але застигла: Пандора вливала у Брайса магію – потрохи, повільно – так само, як це робив Ярош, коли лікував мої поранені долоні. 

На мить я забула, як дихати – і тільки дивилася на чари, що лилися з пальців Пандори і вливалися у тіло Артея. Спершу нічого не відбувалося; він все ще лежав непорушно на кам’яних плитах, скалічений і– 

Я навіть подумки не могла сказати мертвий. 

Наче визнати це вже було б поразкою. Тож я сподівалася так сильно, як ще не робила цього жодного разу у житті. І тоді в якусь мить сталося майже неможливе – Артей зробив повільний, зовсім поверхневий вдих.