Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Мелісса Корець

— Почекай… Твій тато… Що зробив? — запитала так, ніби боялася почути її відповідь, але голос мій все ж зрадливо тремтів.

— Ну, прибрав деякі сцени в сценарії, — цілком буденно відповіла Софія, перевівши погляд на дощ, що продовжував стікати з даху. — А ти не знала? Він допомагав у створенні «З першого її погляду». Ти ж була головною героїнею в цьому фільмі!

— Я.. я…

Авжеж, я пам’ятаю, що інколи Адам режисує багато фільмів та часом співпрацює з багатьма іншими режисерами та сценаристами.. Але… Невже я грала головну героїню у… у його фільмі та ще й за цією його книгою?

— Та-ак, точно, — трішки винувато протягнула дівчинка, закривши очі. — Тато просив Даніеля не казати нікому, що він допомагав йому. Він трохи соромився, мабуть. Я забула, пробач…

— Ти не винна, це я не знала, що це… Що «З першого її погляду» — фільм за цією книгою, — винувато зізналась я. І здається.. тільки зараз картина почала складатись.

— Тебе не дивує, що ця книга і фільм мають однакові назви та сюжет? — Софія тихо засміялась, притулившись до мене ближче. — Але нічого. Я теж часом забуваюсь у сюжетах та інших речах.

Невже я справді була такою дурною та не бачила цієї схожості раніше? Авжеж, я тільки на початку книги, але… Чому мене так не здивував факт, що ім’я моєї головної героїні було таким самим, як дівчини у цій книзі? Що події, діалоги, обставини — усе схоже?

— Якою була твоя дитяча мрія? — запитала я, спостерігаючи за Адамом, який безтурботно насолоджувався своєю улюбленою локшиною на балконі. Ми сиділи тут, тільки вдвох, серед мерехтіння нічного міста, у власному маленькому світі, де тільки ми й тиша ночі.

Він підняв очі, усміхнувся, грайливо знизав плечима.

— Ти б ще спитала, ким я хотів бути, — підморгнувши, озвався він, ніби відтворюючи вголос приховану загадку.

— Тож ким ти хотів бути? — я не змогла стримати посмішку.

Він закотив очі, як завжди, з тією витонченою грайливістю, яка так йому пасувала, а потім хитро усміхнувся, знизавши плечима.

— Чесно? Я не пам’ятаю, Мелі, — прошепотів він, знову зустрівшись із моїм поглядом, у якому, здавалось, прочитав кожен мій потаємний настрій.

Його голос, цей трохи приглушений і теплий тон, яким він вимовив «Мелі» — було у ньому щось особливе. Раніше він звав мене «Мел», проте з часом, здається, він почав ще більше вигадувати мені нові прізвиська. І мені це подобалось, хоча ніколи не любила, аби хтось «грався» з моїм іменем. Але Адам не «всі». Він завжди казав, що йому дуже подобається моє ім’я, що він закоханий у нього не менше, аніж у мене.. А ще — що я немов його заспокійливе. Аж занадто він любив жартувати, що я єдиний чай, який він обожнює пити.

— Як ти не можеш пам’ятати? — тепер вже я закотила очі, почувши його відповідь. — Це було не так давно, коханий.

— Можливо, тобі було не так давно, кохана. А мені вже двадцять п’ять!

— Тобі тільки вчора виповнилось двадцять чотири, брехун!

Я легко стукнула його ліктем, поки він не припиняв сміятись з моєї реакції, або взагалі з мене самої.

— Добре, твоя взяла, — з рештою, здався він, відкладаючи свою локшину кудись убік. — Колись я хотів бути лікарем.

— Серйозно? Лікарем? — мало не вигукнула я.

Він кивнув, глянувши на нічне небо. Його очі, що віддзеркалювали світло далеких вогнів, затуманились спогадами.

— Навіть не знаю, чому… Мабуть, тому що всі у дитинстві хочуть бути лікарем, або поліцейським, або пожежником, — відповів він, ледь усміхаючись.

Я посміхнулась, м’яко притулившись до чоловіка ближче, і він міцно обійняв мене, ніби закриваючи від усього світу та його небезпеки. І тільки в його обіймах, коли він поруч, я справді відчувала, що це було саме так. Кожен його дотик був тихим обіцянням безпеки, як і його звичайна присутність десь поруч також.

— А ти? Яка твоя дитяча мрія, чи ким ти хотіла бути? — він ніжно провів рукою по моєму волоссю, а його губи торкнулися моєї маківки, залишивши легкий, теплий поцілунок.

— Напевно, над усе я хотіла бути співачкою… А ще — актрисою, — прошепотіла я, ніби ділячись мріями дитинства, які досі ховалися десь на самому дні мого серця.

— Справді? — у його очах загорівся вогник зацікавленості.

— Ти здивований?

— Напевно, так, — зізнався він, почухавши свою шию.

— Ти думаєш, чому я знайшла собі майбутнього чоловіка саме режисера? — грайливо запитала я, сховавши усмішку.

— Ти мною користуєшся? — вигукнув він, а його брови піднялися так високо, що я не змогла не засміятись.

— Чому тебе не цікавлять зовсім інші слова, які я сказала?

— Бо я й так знаю, що я твій майбутній чоловік.

Здавалося, у цю мить усе навколо затихло, застигло — тільки ми й світло нічного міста. І його спокійна впевненість стала тією тихою, але глибокою відповіддю на усі мої питання та думки, а його фірмова посмішка була саме тим знаком, в який мені хотілось вірити.