Читати книгу - "Закоханий з Едемії, Юрій Гурін"

Одного суботнього дня під кінець лютого Мирослав розбудив Ліду раніше, ніж зазвичай, і запропонував з’їздити в одне місце. Це її заінтригувало, і вона почала перепитувати, пропонуючи різні версії розвитку подій. Мирослав усе віджартовувався, але нічого не розповідав, та така його поведінка лише більше викликала збуджений інтерес Ліди.

Вони поснідали, і після ранкової кави почали збиратися. Мирослав, дивлячись на годинник, почав її трішки підганяти. Як навмисно, Ліда тягнула час, довго сидячи у ванній, а потім, шукаючи одяг, який одягнути, але сьогодні така її поведінка Мирослава зовсім не дратувала, навіть, навпаки, забавляла.

Він підійшов до неї, поцілував пристрасно в губи й сказав, що чекатиме на дворі, хоче прогріти завчасно автомобіль. За ніч випало сантиметрів 5–6 пухкого снігу, і на дворі стояла прекрасна безвітряна зимова погода. Це ті рідкісні дні, коли світить сонечко, а під ногами похрустує пухкий сніг. Навіть повітря стало значно чистішим. Він жадібно вдихав це повітря, ніби не міг ним надихатися. Саме цей запах справжнього Києва, його можна закривати в маленькі баночки і продавати, як сувеніри так, як роблять в інших містах, тій же Одесі. Тільки Одеса пахне літом і морем, а Київ має принаймні три запахи точно. Запах весни та цвіту каштанів — навесні, вересневий запах — запах студентства, та початку активного життя міста, і зимовий запах — такий, як сьогодні. Літній, не такий виразний запах, ніби підштовхує містян ненадовго полишити місто й їхати у свої заміські будиночки чи на відпочинок до моря, у ту ж таки Одесу.

Мирослав позмітав сніг із машини, трішки розчистив місце для виїзду і, завівши мотор, продовжував вдихати свіже повітря, милуючись сонячним зимовим ранком і білосніжними деревами, посипаними пухким снігом. Ліда з’явилася хвилин через 15, і вони рушили в напрямку Подолу, а далі по Дніпровській набережній кудись за місто. Основні дороги вже були почищені комунальниками, тому пересуватися містом було зручно, не дивлячись на сніг.

Далі вони їхали по Обухівській трасі і хвилин через 10 Ліда висунула припущення, що вони знову їдуть у гості до Вадима з Оксаною. Ті остаточно переїхали жити з міста у свій заміський будиночок, який скромно називали дачею.

Звернувши з головної дороги, вони проїхали ще метрів 150 уже не по такій чистій дорозі, але й тут, схоже, зранку тракторець встиг прогорнути одну колію. Єдиною незручністю могло стати авто назустріч. Але руху не було, тому вони через декілька хвилин звернули в напрямку будинку Вадима та Оксани.

Одразу після повороту Мирослав зупинив авто, поставивши його в стороні так, щоб було зручно іншим авто його об’їхати. Попереду стояв Mitsubishi Pajero сріблястого кольору, поряд із яким стояла не дуже молода пара, чоловік із дружиною. Мирослав підійшов до них, а чоловік одразу запитав:

— Ви — Мирослав?

На що той кивнув.

— Давно чекаєте?

— Хвилин 10, як приїхали.

Ліда почала здогадуватися, що відбувається, і від хвилювання в неї запалали очі і щічки стали рожевими.

— Невже це те, про що я подумала? — запитала вона в Мирослава.

— Так люба, саме те, — відповів той.

— Але ж у нас немає таких грошей.

— Немає, — погодився Мирослав, — але мріяти і бажати варто завжди.

Він, звісно, трішки злукавив. Хоча він і не був аж надто крутий фінансист, але все ж таки він — фінансист і мав певний обіговий капітал, який жартома називав «професійною майстернею». Він їх вкладав у ризиковані, але занадто прибуткові активи. Цим він підвищував свої професійні навички та вчився ризикувати власними коштами. Це була саме та сума, на яку згодилися власники при умові, що вони повністю розрахуються за будинок протягом 3 років рівними частинами, і ця сума якраз звільнилась.

Мирослав усе прикинув та прорахував, і його дебет зійшовся з кредитом, тому він попросив Вадима зв’язатися з власником цього закинутого дому. Господар будинку відчинив хвіртку і, відгорнувши нею сніг, запросив усіх на подвір’я, щоб показати ділянку та будинок.

Ділянка виглядала, як будівельний майданчик, повсюди купи щебню, піску та гранпилі. Трохи далі бетонні кільця та великий металевий бак для змішування бетону, але подекуди на ділянці були посаджені молоді фруктові дерева та туї з кипарисами. Власник, чоловік далеко за 40, розповів, що вони планували тут жити, але їм сюди незручно їздити, тому вони й вирішили продати цей будинок, а самі будуються по Житомирській трасі, недалеко від Києва.

Одразу привернув увагу дах, він був не з металочерепиці, яка створює забагато зайвого шуму, а зроблений із бітумної гнучкої черепиці. Криша і виглядала пристойніше, і створювала затишок.

Відчинивши вхідні металеві двері, власник запросив у будинок. Саме підійшли Вадим з Оксаною, і всі разом зайшли до будинку. Якщо зовні ділянка нагадувала лише початок будівництва, то сам будинок всередині радше нагадував квартиру в новобудові. Усі комунікації підведені, підлога, стелі, кухня й ванна усе готове — лишалося тільки підключити комунікації та зробити фінішний ремонт. Навіть планування дому було зручне, велика кухня та ванна кімната на першому поверсі, а також простора та сонячна гостьова кімната. Три спальні на другому, точніше на полуторному поверсі, на який вели дерев’яні сходи.

Ліда почала ходити з кімнати до кімнати, і по її очах було видно, що їй тут подобається. Мирославу також здалося, що це їхній будинок, і він уже планував із чого починати ремонт.