Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

та Польщею за лінією Молотова-Ріббентропа. Західні лідери погодилися, надавши легітимності переміщенню населення, що вже відбулося. Також Сталін ужив заходів, щоб Україна та Білорусь зі своїми новими західними кордонами стали членами Організації Об’єднаних Націй, додатково узаконивши радянські територіальні придбання. Улітку 1945 року, після розгрому Німеччини, Потсдамська конференція, де знову фігурували Сполучені Штати, Британія та Радянський Союз, задовольнила вимогу Сталіна передати Польщі колишні німецькі землі на заході як компенсацію за території, втрачені на сході. Москва вигнала понад 7,5 мільйона етнічних німців з територій нової Польської держави, звільнивши місце для поляків, які переселилися зі сходу. Радянські урядовці почали вивозити поляків на захід ще до того, як Червона армія захопила східні німецькі території. Тому у вересні 1944 року польські мешканці Львова, яким запропонували переїхати до Бреслава (польською Вроцлав), були тимчасово «припарковані» у колишньому нацистському концтаборі Майданек неподалік від Любліна. Лише пізніше вони прибули до кінцевого пункту призначення на колишній німецькій території.

З огляду на відкриту війну між українським і польським підпіллям та етнічні чистки, які його супроводжували, багато поляків і українців дійсно були більш ніж готові покинути свої будинки та врятувати хоча б своє життя, якщо не майно. Але частина відмовлялася переїздити. Втім, це не мало великого значення. Сталін та його польські підлеглі готові були максимально скористатися досвідом НКВС, набутим під час масових депортацій воєнного часу для того, щоб досягти своєї мети створення держави, вільної від меншин. Радянська влада називала депортаційну кампанію «репатріацією». «Патріас» («батьківщина») в цьому випадку була умовною, оскільки депортовані не поверталися додому, а залишали свої землі. На захід від лінії Молотова-Ріббентропа лише з України було «репатрійовано» близько 780 тисяч поляків. Приблизно ту саму кількість було вивезено з Литви та Білорусі на територію нової Польської держави. До числа депортованих потрапили й близько 100 тисяч євреїв, яким вдалося вижити під час Голокосту в Радянському Союзі. Більшість із цих переселенців опинилася на німецьких землях, переданих Польщі Сталіним за вимушеної згоди західних лідерів.

Якщо поляки та євреї їхали на захід, українці прямували на схід. Протягом двох років, з 1944 до 1946-го, з територій західніше від лінії Молотова-Ріббентропа до Української PCP було депортовано близько півмільйона українців. Приблизно в той самий час близько 180 тисяч українців із Західної України було заарештовано та депортовано до Сибіру і внутрішніх районів СРСР за справжню або вигадану співпрацю з націоналістичним підпіллям. Ще 76 тисяч українців депортували в жовтні 1947 року. Депортації були спрямовані головним чином на те, щоб приборкати опір бійців УПА, що тривав у Західній Україні ще довгий час після закінчення війни. Пізніше Микита Хрущов заявляв, що Сталін готувався депортувати на схід усіх українців, але їх було надто багато.

Польська комуністична влада не мала таких обмежень. 1947 року під час операції під кодовою назвою «Вісла» вона депортувала з своїх південно-східних кордонів майже всіх українців, що ще залишалися у Польщі (загалом 140 тисяч чоловіків, жінок та дітей), і замінила їх на етнічних поляків. Депортованих вигнали з будинків та переселили на колишні німецькі землі в Західній та Північній Польщі. Строкате польсько-українське прикордоння, з етнічно та релігійно змішаним населенням, ставало чітким радянсько-польським кордоном, з поляками з одного боку та українцями з іншого. Сама ж Україна, яка більшу частину своєї історії була багатоетнічною територією, перетворювалася на українсько-російський кондомініум внаслідок знищення євреїв і депортації поляків та німців.

Сталін переміщував населення не для того, щоб сподобатися націоналістам, а щоб побороти націоналізм і зцементувати свій контроль над кордонами. Він запечатував нові кордони не лише за допомогою демаркаційних ліній та прикордонників, а й за допомогою нескінченних кампаній проти капіталістичного Заходу, зачиняючи українську браму до Європи більш щільно, ніж будь-коли в історії. Реалії нацистської окупації України розбили мрії української інтелігенції про приєднання до Європи. Європа, яку німці принесли в Україну, прийшла у формі колоніальної імперії, зумовленої поняттями раси, експлуатації та знищення «недолюдей» (унтерменшів). Ради використали це недавнє розчарування в Заході, щоб підтримувати пропаганду часів «холодної війни». Протягом багатьох років вони пов’язуватимуть український націоналізм з німецьким фашизмом, постійно називаючи українських повстанців «німецько-українськими націоналістами».

Радянський режим також намагався стерти багатовікові культурні кордони. У березні 1946 року НКВС, діючи через своїх агентів, скликав спеціальний собор Української греко-католицької церкви, учасники якого були змушені розпустити свою церкву та приєднатися до Російської православної церкви. Собор відбувався за відсутності єпископів, яких НКВС заарештував за рік до того. Рішення зруйнувати церкву виникло відразу ж після Ялтинської конференції і було проведене в межах кордонів, визначених на зустрічі «великої трійці». Оскільки Закарпаття ще не увійшло офіційно до складу Радянської України, тамтешній греко-католицькій церкві дозволили проіснувати ще протягом трьох років, доки не знищили з початком «холодної війни» 1949-го. Ради підозрювали всю католицьку церкву у виконанні наказів Ватикану та західних держав. Усі інституційні, релігійні та культурні зв’язки із Заходом мали бути розірвані, зруйнувавши тим самим інституцію, що довго слугувала мостом між католицьким Заходом та православним Сходом. У наступні кілька років понад 5 мільйонів українських католиків стали номінально православними.

До 1945 року Радянський Союз, використовуючи свою військову силу, пересунув свої кордони в глиб Центрально-Східної Європи. Радянські керівники скористалися гаслами українського націоналізму, номінально розширивши Українську республіку, а фактично Радянський Союз шляхом приєднання до неї польських, чехословацьких та румунських територій, традиційно населених українцями.

Ці територіальні придбання поставили радянську владу в Україні перед новими викликами. Отримавши населені здебільшого українцями території колишньої Австро-Угорщини, на які в міжвоєнний період претендували Польща, Румунія та Чехословаччина, Сталін приніс у Радянську Україну добре розвинені традиції автономії, парламентської демократії, національної та громадської самоорганізації, що були відсутні в східноукраїнських землях. Також радянський режим зіткнувся з новою ідеологічною загрозою — радикальним націоналізмом, представленим добре організованою політичною структурою з власною військовою партизанською силою — Українською повстанською армією.

Щоб досягти повної інкорпорації цих територій, у тому числі їхньої економічної, соціальної та культурної інтеграції до УРСР та СРСР, знадобляться десятиліття. Москві треба було для початку розправитися зі збройним спротивом — процес, який забрав значні ресурси, завершився тільки в 1950-ті роки. Щоб стати повністю радянськими, ці землі повинні були пройти колективізацію та індустріалізацію, а тамтешня молодь — індоктринована за взірцями радянського марксизму. Але навіть з плином часу історичні зв’язки між новопридбаними радянськими територіями і Центральною та Західною Європою не припинять свого існування. Переміщення кордонів СРСР на захід перетворило ці раніше не радянські частини України на внутрішнє прикордоння, де режим десятиліттями проводив політику, відмінну від тої, що