Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

 – Марі! Боги, що з тобою?.. 

Тепла, міцна рука торкнулася моєї щоки – так легко, що шерехуваті пальці заледве відчулися на шкірі. Потім вони піднялися до мого лоба, відкинули волосся, що налипло на лиці, і опустилися вниз, до підборіддя. 

Я ж не могла примусити себе відкрити очі – вони були важкими, наче в них насипали піску. Я щось невиразно простогнала, і руки потягли мене вгору, притуляючи спиною до гори з подушок. 

– Спокійно, зараз я… – голос стих, натомість почулося незрозуміле шурхотіння, звук кроків і переливання чогось у склянку. Потім ця склянка торкнулася моїх губ. – Випий. Має допомогти. 

Я зробила перший ковток – аби виявити, що у келиху точно була не вода. Трав’яний настій обпік горло алкоголем, і я ледь не виплюнула усе назад. Та, на диво, за кілька митей після того, як я ковтнула, в голові й справді трохи прояснилося. 

Я заледве відкрила очі, підтягуючи себе трохи на руках. Розмите лице Ардена переді мною виглядало надзвичайно стурбованим – попри те, що зір плив, і я не могла роздивитися його як слід. 

– Як ти? – запитав він, і навіть його голос наче розпливався, двоївся та троївся у вухах. Я знову прикрила очі, і кімната поплила, а в мене з’явилося відчуття, наче я падаю. Втім, мабуть, не відчуття – бо Арден підхопив мене, притискаючи до себе. 

– Я… – розгублено почала я і змовкла. А що я? Що взагалі сталося? 

Спогади про записку, про вихор магії пролітали в голові, не спиняючись досить надовго, аби я справді могла їх вловити. 

– В тобі майже не лишилося чарів, – тихенько мовив Арден. – Я боявся, що це станеться. Якщо ти ніколи не вчилася їх контролювати… 

Він провів рукою по короткому пасму мого волосся, затримавшись зовсім трохи біля щоки. Тоді вираз його лиця став рішучішим. 

– Я навчу тебе. Такого не має повторитися. 

Ось тут я була точно згодна – в голові все ще витав кисіль, і я точно не хотіла, аби подібне сталося знову. Як я взагалі буду спілкуватися з Лор’єном, якщо від кожного, навіть найкоротшого повідомлення втрачатиму свідомість? 

– То що ж таки трапилося? – наполіг Арден, не дочекавшись від мене відповіді. 

Він сидів на краєчку мого ліжка – на щастя, на протилежному від туалетного столика і, певно, ще не помітив квітів. Я стрімко підхопилася з покривала, намагаючись і надалі відвернути його увагу, і пройшла на нетвердих ногах до вікна. 

Я очікувала побачити денне світло, чи принаймні захід сонця, але… Ні – темрява вже окутала весь Кандолін, і тільки яскраво-жовті ліхтарі виділялися плямами то тут, то там. То скільки ж я пролежала?

– Я не знаю, – коротко відповіла я. Я не хотіла брехати – не Арденові. Але й розповідати про те, що за його спиною облаштовую собі нову роботу, не хотілося. Не так. Чому – й сама до кінця не розуміла. 

А що як він, дізнавшись, пожене мене геть? Чи навіть гірше – залишить, не повіривши у мій успіх, як вже було раніше? Посміється? 

– В одну мить магія наче з ціпка зірвалася. І витекла вся до краплі. 

Арден кивнув. 

– Таке трапляється – але зазвичай набагато раніше, коли чари тільки прокидаються. Я ще… ще ніколи не бачив такого раніше. 

Щось у його голосі підказало мені, що він щось недоговорює. Я озирнулася до нього, а чоловік вже не сидів на ліжку, а стояв поряд зі мною, і в очах в нього було якесь невисловлене запитання, навіть підозра. 

А що, як він зараз здогадається, що я – зайда? Що не маю бути у цьому тілі, займати місце Розмарі?

– То… для чого ти прийшов? – швидко запитала я, намагаючись відвернути його увагу. Арден перевів очі на вікно, де темрява все густішала. 

Ще мить на його обличчі лишався задум, а потім воно посвітлішало. 

  – Ти ж на вакаціях. То я думав показати тобі Кандолін, – сказав він, трохи схиляючи голову. – Вже трохи пізно, але, можливо, ти б хотіла?.. 

Він простягнув до мене руку – теплу і міцну. 

– Це побачення? – запитала я, не встигнувши подумати. Втім, жоден м’яз на лиці Ардена навіть не смикнувся. Натомість у його очах розгорілося щось, що я не змогла зрозуміти – так швидко воно зникло знов. 

– Тільки якщо ти цього бажаєш, Марі, – м’яко сказав він, притискаючи мою долоню до своїх губ. 

Та я не встигла дати відповіді. Навколо нас заревіло полум’я Арденових чарів, окутуючи теплом і жовтогарячими іскрами, і наступної миті ми знову почали падати, падати так глибоко й далеко, що я переконалася – показувати Арден мені точно планує не Кандолін. І справді, щойно мої ноги знову торкнулися землі, я відчула, що ми вже точно не у столиці – переважно через всепроникний холод, що окутав стопи у домашніх капцях. 

– Де це ми? – я озирнулася довкола, і з подивом помітила вже знайомі краєвиди Елмору. Чому це раптом?.. 

Арден також дивився вдалечінь – туди, де скелясті, засніжені, певно, навіть влітку гори підіймалися так високо, що їхні вершечки губилися серед темних низьких хмар. 

– Пробач, Марі, – з посмішкою сказав він. – Я забув, що ти не одягнена як слід.