Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Мої ноги й справді вже почали промерзати, а ще – мокнути. Втім, все це я відчувала тільки мить – а в наступну вони вже не торкалися землі. 

Арден підхопив мене на руки так легко, наче я зовсім нічого не важила. Прямо як тоді, коли він ніс мене серед бурі додому. 

Додому… 

Чи справді я всього за місяць життя тут почала вважати Елмор домом? Дурниця. 

Цього разу Арден не скинув свого плаща, а тільки підняв одну його полу та накрив мене, як ковдрою. Провів над тілом рукою, і мене одразу ж обхопило тепло, майже жар від його магії, волога з одягу зникла, а я наче опинилася у коконі. 

– Що ти робиш? – запитала я, але всередині вже не було того роздратування, що я могла б відчути від таких його дій ще якісь кілька тижнів тому. 

– Несу тебе, – весело відізвався Арден, ступаючи перші кроки. Хоч Зимовий замок і виднівся десь вдалині, але за нашими спинами, бо йшов чоловік точно не туди. 

– В мене все ще є ноги, – суто для проформи пробурчала я, влаштовуючись у його руках зручніше. Арден навіть не став на це відповідати. 

Пасма його довгого волосся лоскотали мені шию, і я підхопила один локон, накручуючи його на палець. Крізь волосинки прослизнули кілька іскор його чарів, заластилися до моєї долоні та зникли на шкірі. 

– І… куди ми йдемо? Чи скоріше – куди ти йдеш?

Я задерла голову, аби побачити надзвичайно лукаву Арденову посмішку. 

– Побачиш. Вважай це сюрпризом. – Ми почали спускатися у долину, і вдалині я помітила кілька вогників. Ми все ще були далеко від міста, і я навіть не уявляла, що ж там могло бути. – Але йти нам лишилося зовсім недовго. 

Я спершу кивнула, а тоді напружилася. Щось звучало не так у його словах. 

Як Арден і обіцяв, за кілька хвилин він спустив мене у під'ярок, оточений соснами та модринами. Снігу тут було більше, ніж на рівнині, і Арденові він сягав до середини стегна, а я б, певно, втонула у ньому ледь не по пояс – тож була рада, що Арден вирішив мене нести. 

Тепер я могла нарешті розгледіти, звідки йшли вогні – посеред хвойного гаю ховалася невелика хатинка, а ще – дерев’яна довга споруда, схожа на стайні. 

– Спершу нам сюди, – Арден зійшов сходами будиночка й, не стукаючи, штовхнув ногою двері. Тільки коли ми опинилися у темній кімнаті, в якій я тільки вгадувала обриси предметів, він опустив мене на підлогу. 

За клацанням його пальців засвітилося кілька свічок. Кімната все ще лишалася темною, але світла вистачало, аби зрозуміти, що у ній і не було, що роздивлятися – хатинка стояла майже пуста. Все, за що я зачепилася оком – так це за скриньку посередині кімнати та ще одні двері. 

– Це тобі, – Арден передав скриню мені. Під її вагою я ледь не прогнулася, але все ж втрималася. – Виходь до мене, коли перевдягнешся. Твій одяг для нашого… побачення не надто підходить. 

Я насупилася. Що це він, натякав на те, що в мене була якась не така сукня? Я вже за звичкою насупилася, готуючись видати грізну тираду, але… Відверто кажучи, сукня була й справді так собі. Можливо, Розмарі й мала якісь видатні позитивні сторони, але стиль до них точно не належав. 

А я не хотіла витрачати зароблені гроші на одяг. Не тоді, коли перспектива своєї цукерні вже майоріла майже за рогом. 

За вказівкою Ардена я пройшла до других і останніх дверей, що прилаштувалися на протилежному боці хатинки і відкрила їх стегном. Нічого особливого – пуста шафа, ліжко, низенький комод. Речей немає – наче ніхто тут й не живе. 

Я поставила скриньку на запилюжене простирадло та вхопилася за кришку пальцями. Що там може бути? Певно, якась новенька сукня – хоч я й не уявляла, навіщо вона мені серед цього непролазного холодного лісу. 

Відкинувши зайві думки, я нарешті зазирнула всередину. 

І на мить застигла, здивовано втупившись в одяг.