Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало"

Вісце також запропонували морську прогулянку.

Для нього, щоправда, вона не стала сюрпризом. Сам же довго, старанно і обережно підводив не дуже нормального короля до цієї думки. Натякав. Буцімто випадково промовлявся. А одного разу навіть напився до повного отупіння, ну так здавалося оточуючим.

Втім, час від часу Вісце починало здаватися, що він поспішає. Що слід дати ще трохи часу. Причому всім. І якби не одне «але», Вісце піддався б цим думкам і постарався потягнути час. А зараз цього робити не можна було. Не можна було давати королеві час на те, щоб він остаточно усвідомив, що в цьому тілі він надовго. Так що найстаріші запасні тіла вже практично марні і їх час позбавитися — скинути в яму до чудовиська. Цього Вісце допустити не міг. Вся його гра будувалася у тому, що тіла залишаться своєму місці.

Ні, він, звичайно, зробив усе можливе і неможливе, щоб конкретне тіло Івіля зацікавило настільки, що він почав би їм дорожити і вже точно не віддав своєму ненажерливому демону. Але хтозна, чи вловив цю думку ненормальний король. А говорити прямо Вісце не міг. Це було б надто підозріло.

Втім, могло виявитись, що Івіль навіть не підозрює про існування цього тіла. Навряд він цікавиться своїми дітьми до того, як раптом починає вмирати і доводиться переселятися.

Так що могло бути взагалі будь-що. І тягнути час не можна було.

На жаль.

А може, й на щастя.

Хоча вести Івіля до потрібної зовсім не йому мети часом було навіть кумедно.

Так, вони мають міцний захист. Зараз об нього і дракони зуби обламають. Я точно знаю, бо я сам його створював. І так, джерело енергії у них теж сильне, дароване моїм богом.

Тобі хочеться такий самий?

А ось говорити про те, що скористатися ним Івіль не зможе, а його демон цю енергію жерти не здатний, зовсім не обов'язково.

Так, предок імператорів уклав угоду з моїм богом. Це правда, можеш навіть не дивитися на своє безглузде кільце.

Ах, артефакт…

Ні, ти укласти подібну угоду не зможеш. Тебе не побачать і не почують, ти в тіні свого демона. І потрібної крові, яку б навіть ця тінь не заслонила, у жодному з твоїх дітей немає.

Який крові? Потрібної!

Чому побачили Ромула? Так він демонові не належить і його сунули божеству під ніс, якщо я правильно розшифрував те, що накопали твої шукачі.

А потім напитися і розповісти про те, що в сім'ї імператорів народжувалися суцільно бовдури і дурепи, які не хотіли правити і втікали за першої ж нагоди. І, намагаючись не видати нетерпіння, спостерігати за тим, як на обличчі Івіля розквітає осяяння.

Не так він і дурний, хоч зв'язався з демоном.

Деякі ці натяки не зрозуміли б і за рік.

І не пов'язали б родичів імператорів, що мруть як мухи, з нічними вовками, яких обдаровували всілякими милостями.

І нібито зниклих вогненних магів з ними не зв'язали б, навіть після того, як ці вовки знову з'явилися в столиці, поряд з молодим імператором, який несподівано набув сили.

І зачекати.

І натякнути, що артефакт таки знадобиться. Нехай це брязкальце хоч якусь частину великого флоту відверне на себе.

І знову трохи почекати, спостерігаючи за тим, як король потай від гостя готує похід.

І попередити Ловарі. Тільки її прямо, бо вона почує, але не зможе ні втримати, ні щось зайве вивідати. А лайку можна проігнорувати.

І знову натякнути.

Натякнути на те, що сила Хребта Дракона лише збільшуватиметься. Там же маги ростуть.

А потім стриматися і не спитати до чого додумався Івіль. Головне, що він додумався до грандіозного походу на чужі землі. А те, що він збирається зрештою отримати… та яка різниця? Адже все одно не отримає.

Так чи інакше.

Тому що, або захисники світу знищать цього короля.

Або він знищить світ, у спробі отримати його в свої руки. У будь-якому разі знищить. Навіть якщо залишиться на місці. Це лише питання часу.

А один бранець цього світу нарешті буде вільний.

Хоч би що трапилося.

А потім Івіль просто прийшов.

Посміхнувся, дивно так, як можуть посміхатися лише люди, що впустили в себе демона. Навіщось оглянув кімнату, ніби сподівався якимось дивом побачити ходи, прокладені богом-лисом. Знову посміхнувся і заявив:

— Завтра ми вирушаємо до морської подорожі. Готуйся.

З чим і пішов, мабуть вважаючи, що приголомшив свого гостя-бранця раптовою новиною.

— Самовпевнена їжа демона, — пробурчав Вісце і справді став готуватися. Щоправда, зовсім не так, як на те розраховував король.