Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іловайськ. Розповіді про справжніх людей 📚 - Українською

Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 114
Перейти на сторінку:
Розумієш?

Дядько Ваня

Єдиного просив я у Господа, і лише того шукаю, щоб мені жити в домі Господньому впродовж днів життя мого, милуватися красою Господньою і відвідувати храм Його.

Бо Він прихистив би мене у скинії Своїй в день лиха, сховав би в утаємниченому місці поселення Свого, підніс би мене на скелю.

Псалом 26:5

«Газон» йшов накатом, на самих дисках. У кабіні, нервуючи водія, неголеного молодшого сержанта з позивним Фелікс, люто шипіла залишена комроти рація. Далекий голос комбата наказував пересідати на вцілілу техніку, але відділення, яке зміцнилося в кузові рюкзаками і ящиками з провізією, коней на переправі міняти не квапилося. Так, їх вантажівка схожа на решето, шини нагадували розірвану тузиком грілку, зате в кабіні сидів живий водій, а борти були підшиті листами металу. Отже, стрибати на іншу машину під таким божевільним вогнем противника, поки ця не зупинилася остаточно, не мало сенсу. Вони відстрілювалися наосліп, зігнувшись у три погибелі за бортом і тримаючи автомати над головами. Били по лісосмугах, туди, звідки свистіли кулі, але смертельна небезпека більше надходила від мін і снарядів, які прилітали з невідомого далека, розриваючи і пропалюючи наскрізь.

Тут йшов бій між сліпими і глухими: сліпі воювали і помирали, не бачачи ворога, а глухі залишалися байдужими і нещадними до стогонів сліпих.

Коли вони опинилися вже зовсім у хвості колони, «газон», нарешті, голосно, пирхнувши на прощання, здох. Відділення не встигло зайняти кругову оборону на землі, як під’їхала інша вантажівка, повна «мух» і стрілецької зброї, пригальмувала, і вони миттю заскочили в кузов – місця там виявилося мало, але їхати однак краще, ніж лежати.

Там, у посадці, ніби цього і чекали – по вантажівці щільно запрацював великокаліберний кулемет, і Іван почув, як у такт кулям, що били в борт, хтось з товаришів монотонно тихенько закричав: «А-а-а-а-а-а-а-а!» Чи то боєць був поранений, чи то він так боровся зі страхом, Іван не встиг зрозуміти – сильний удар розірвав ногу біля стегна, і біль зігнув його навпіл. Одразу, через два десятки метрів, вантажівка зловила в кабіну заряд від саушки або танка – машину підкинуло вгору, і всі, хто сидів у кузові, як іграшкові солдатики, підлетіли разом із нею і посипалися на землю.

Упав Іван невдало – поранена нога завернулася мало не за шию. Пересилюючи пекельний біль, однією рукою підтягуючи і підтримуючи покалічену кінцівку, він відповз на кілька метрів убік від факела машини, і побачив Джоника, який сидів праворуч, просто сидів на узбіччі й дивився на палаючу вантажівку. В обгорілій формі і чорній, ніби обвугленій, касці він був схожий на чорне чудовисько. Далі, розкидані вибухом, диміли, розіпнувшись, тіла мертвих бійців. Іван впізнав лише Фелікса – за командирським годинником «Схід» на руці, які дивним чином уціліли.

– Джонику! – покликав товариша Іван. – Джонику!

Джонік не озивався.

– Джонику! – Іван заволав.

Боєць обернув голову в його сторону і дістав гранату.

– Джонику! Це я, Адвокат! Джо-онику, не роби цього!

– Добровольці не здаються!

– Джонику, віддай гранату. Встигнемо ще! Здохнути ще встигнемо! – кожне слово давалося Івану неймовірно тяжко. Він і не знав, що людині може стати так важко говорити.

Джоник послухався і заховав гранату в розгрузку.

– Допоможи мені, – Іван полегшено зітхнув. Все-таки переконувати – це колись було його роботою. – Повзи сюди.

Джоник слухняно ліг на асфальт і поповз.

Іван відібрав у нього гранату і виявив, що та без запалу. Чи знав про це Джоник? Яка різниця. Головне, що він вірив у можливість самознищення. Автомат Івана зачепився ременем за кузов, коли він вилітав з машини, це він добре запам’ятав, про автомат. Але як вони взагалі залишилися живі? Іван смутно згадував, як чиїсь сильні руки підштовхнули його і перекинули через борт за мить після поранення і за мить перед вибухом. Це зробив Джоник? Напевно. Принаймні всі інші з їх відділення лежали мертвими біля вантажівки.

Вони причаїлися на узбіччі, серед невисокої трави. Як розумів свою дислокацію Іван, до найближчого села – Новокатеринівки – звідси було кілька кілометрів. Та і хто там, в цій Новокатериниці? Свої, чужі? Як туди дістатись фактично без ноги? А десь тут, у посадці причаївся нещадний ворог, який лише і чекає, щоб всадити в тебе побільше свинцю. І чим оборонятися? Зі зброї вони мали лише магазини з патронами і дві гранати. Одну Іван віддав товаришеві, про всяк випадок. В індивідуальній аптечці знайшов вельми скромний набір засобів першої медичної допомоги: жодного знеболювального, зате зрадів, що є бинти і джгут.

Колона пішла далеко вперед, бій перемістився слідом за нею. Але як тільки Джоник почав перемотувати Іванові ногу – перебита кістка стегна, але нічого, щоб накласти шину, поруч не знайшлося, навіть шомпола від автомата – по них відкрили вогонь. Били короткими чергами, трасерами, кулі пролітали за метр-два, ніби перевіряючи – чи живі? – а, може, діяли на нерви, примушуючи до втечі, щоб скосити потім на бігу.

Джоник і Іван лежали, не ворухнувшись. Довкола горіла трава, і полум’я з кожною хвилиною просувалося все ближче.

– Як думаєш, дійде вогонь до нас? – прошепотів Іван, не повертаючи голови.

– У-у-у-у, е-е-е-е, – сказав Джоник. – Не-е зна…

Вогонь стих практично під ними, коли вже почав лизати берці. Івану коштувало великих зусиль не поворушитися – він точно знав, що померти від куль значно легше і швидше, ніж згоріти живцем на повільному вогні. Стріляти по них перестали, бій розгойдувався і гув уже біля самого села. Разом із боєм перед очима Івана розгойдувалося і гуло небо – хмари кружляли, наче каруселі, і лише сонце, ніби лампа слідчого, направлена в очі, висіло над ним і було готове в будь-яку мить упасти на голову і випекти його в розжареній печі, наче казкового колобка. Дуже хотілося пити. З трави перед ним раптом з’явилася голова замкомвзводу, потім голови ще двох бійців:

– Со там? – запитав Іван. Губи пересохнули і не дозволяли вимовляти всі слова правильно.

– Там п…ц, – «замок», був як завжди, лаконічний.

– Кхто там? – уточнив запитання Іван.

– Там поранені, вбиті.

– Багато?

– Дохера. Давайте за нами в посадку.

– З посадки стріляють.

– В іншу, ось туди дивися! Бачиш? Туди треба йти.

– Нога перебита, не можу рухатися. Допоможіть.

– Ні, бійці, давайте самі. За мною! – скомандував «замок» двом своїм. З розгрузки у нього стирчала рація.

«Завжди був падлом! – не засуджуючи, подумав Іван. – Може, хоча б по рації повідомить, де ми». Трійця переповзла дорогу. Один із бійців, схаменувшись, не озираючись, кинув у їхній

1 ... 89 90 91 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"