Читати книгу - "Куджо"

Краще зачекати й подивитися.

Куджо прослизнув під ґанок, де раніше частенько проводив гарячі літні дні. У щілину набилася ціла купа прілого осіннього листя з минулих років. У ті роки аромат листя здавався неймовірно солодким і приємним. Тепер запах був надто міцним, задушливим і майже нестерпним. Куджо загарчав на нього, з рота знов потекла піна. Якби собака був здатен убити запах, він би це зробив.

Гудіння лунало вже зовсім близько. А тоді машина з блакитними боками, білим дахом і мигалкою звернула на під’їзну доріжку.

Звертаючи на подвір’я Джо Кембера, Джордж Баннермен найменше очікував побачити там «пінто» зниклої жінки. Шериф був чоловіком недурним, і хай він не терпів точкових логічних конструкцій Енді Мейсена (маючи справу з жахіттям Френка Додда, він зрозумів, що в деяких речах логіки просто немає), більш-менш тверді висновки, яких він дійшов, не дуже відрізнялися від висновків Мейсена, тільки на менш свідомому рівні. Також він погоджувався з думкою Мейсена, що ймовірність того, що місіс Трентон і її син виявляться тут, дуже й дуже невелика. Проте машина була тут.

Баннермен схопив мікрофон, що висів під приладовою панеллю, та потім вирішив спершу перевірити авто. З такого ракурсу, припаркувавшись одразу ж за «пінто», він не міг розгледіти, чи є хтось у салоні. Спинки сидінь були трішки зависокі, а Донна і Тед спали в скоцюрблених позах.

Баннермен вийшов, гримнувши дверима крузера. Не ступивши й двох кроків, побачив, що вікно з боку водія ввігнулось і всуціль вкрилося тріщинами. Серце забилося сильніше. Рука лягла на поліцейський револьвер тридцять восьмого калібру.

Куджо втупився в ЧОЛОВІКА з блакитної машини з дедалі більшою ненавистю. Він був певний: саме цей ЧОЛОВІК став причиною його болю. ЧОЛОВІК змусив боліти його м’язи і відчувати той тонкий, мертвотний спів у голові. ЧОЛОВІК винен у тому, що купа старого листя тут, під ґанком, тепер смердить гнилизною. Через НЬОГО Куджо не міг дивитися на воду, зі скавчанням сахався від неї і хотів її вбити, хоч його мучила шалена спрага.

Глибоко в його міцних грудях зродилося гарчання. Лапи під ним підібгалися. Він відчував запах ЧОЛОВІКА: маслянистий запах поту і збудження, дух м’яса, що туго облягло його кістки. Гарчання стало нижчим, а тоді перейшло в несамовитий вереск люті. Він вискочив з-під ґанку і кинувся на ненависного ЧОЛОВІКА, що завдав йому болю.

У перший вирішальний момент Баннермен навіть не почув низького, наростаючого гарчання Куджо. Він підступив ближче до «пінто» і побачив кучму волосся, що лежала на вікні з боку водія. Спершу він подумав, що жінку застрелили, але де ж отвір від кулі? Вікно мало такий вигляд, ніби по ньому молотили кийком, а не стріляли.

Тоді голова ворухнулася. Зовсім трішки, майже невловимо, але ворухнулася. Жінка була жива. Баннермен ступив крок уперед… І в цю мить почулося ревіння, супроводжуване чергою гарячливого гавкоту. Перша думка:

«Расті?»

Расті звали його ірландського сетера, та він поховав його чотири роки тому, невдовзі після історії з Френком Доддом. До того ж, Расті ніколи не видавав таких звуків. У другий вирішальний момент Баннермен закам’янів, скутий невимовним, атавістичним жахом.

Тоді він розвернувся й вихопив револьвер. Мигцем побачив, як у повітрі майнула невиразна тінь собаки — неймовірно великого собаки, — що летів просто на нього. Пес урізався в груди шерифа, відкидаючи його на багажник «пінто». Баннермен закректав. Права рука сіпнулася вгору, зап’ястя з силою вдарилось у хромовану обшивку. Револьвер вилетів з рук. Він перелетів через машину — дуло, приклад, дуло, приклад — і приземлився у високій траві по той бік доріжки.

Собака почав його кусати, і коли шериф побачив, як на його світло-блакитній сорочці розквітають перші пуп’янки крові, раптом усе зрозумів. Вони приїхали, машина не заводилась, і тут собака. У ретельному точковому аналізі Мейсена собаки не було.

Баннермен відбивався, намагаючись проштовхнувши руку собаці попід морду, відірвати його від свого живота. Раптом його пронизав різкий, паралізуючий біль. Сорочка була порвана в шмаття. По штанах стрімким потоком струменіла кров. Шериф метнувся вперед, та пес відкинув його назад на «пінто» з такою скаженою силою, що від удару невеликий автомобіль аж захитався.

Він зловив себе на тому, що намагається пригадати, чи минулої ночі вони з дружиною кохалися.

Божевілля думати про таке. Божевілля…

Собака атакував знову. Він спробував ухилитися, та пес розгадав його намір. Він усміхався — і раптом Баннермен відчув такий біль, якого не відчував ще ніколи в житті. По тілу пройшов струм. Він із криком учепився в морду Куджо обома руками і рвонув угору. На мить Баннермен заглянув у темні, знавіснілі очі й ледь не зомлів від жаху. «Привіт, Френку, — подумав він, — це ти, правда ж? Що, в пеклі тобі занадто жарко?»

А тоді зуби Куджо вп’ялися йому в пальці, роздираючи і прокушуючи їх до кісток. І Баннермен забув про Френка Додда. Він забув про все на світі, намагаючись урятувати власне життя. Він спробував підняти коліно, щоб відштовхнути від себе пса, і не зміг. Коли він спробував підняти ногу, біль унизу живота переріс у суцільний кокон агонії.

«Що він зробив зі мною там, унизу? Господи, що він зробив? Вікі, Вікі…»

Дверцята «пінто» з боку водія відчинилися. Це була жінка. Він бачив її на сімейному портреті, який потоптав Стів Кемп. Вона була вродливою жінкою гарної статури, з тих, на яких оглядаєшся на вулиці, причому другий погляд — трохи оцінювальний. Побачивши таку жінку, думаєш, що чоловікові, якому вона дісталася, пощастило.

Ця жінка перетворилася на руїну. Собака попрацював і з нею. На животі смугами засохла кров. Джинси на одній нозі були розірвані, і трохи вище від коліна була промокла пов’язка. Та найгіршим було обличчя. Воно було схоже на потворне печене яблуко. На чолі з’явилися пухирі і злазила шкіра. Губи потріскались і загноїлись. Очі глибоко запали, оточені фіолетовими мішками.

Собака вмить облишив Баннермена і з гарчанням незграбно посунув до неї. Вона позадкувала в машину і грюкнула дверцятами.

(крузер мушу зараз же подзвонити мушу повідомити)

Він обернувся і побіг до свого авто. Собака погнався за ним, та чоловік його випередив. Зачинив дверцята. Схопив мікрофон. Викликав базу. Код 3, офіцеру потрібне підкріплення. Підкріплення прибуло. Собаку застрелили. Всіх урятовано.

Усе це сталося всього за три секунди і тільки в голові Джорджа Баннермена. Коли він розвернувся, щоб рушити до поліцейського авто, ноги підкосились і