Читати книгу - "Ніколи, Кен Фоллетт"

Ґослінґ пройшлася іншими актуальними темами, від імміграції до одностатевих шлюбів. У кожному разі, прямо не заперечуючи його слів, вона підкопувалася під нього, витягуючи на світ радикальні погляди, яких він дотримувався.

Мільйони глядачів кривилися перед екранами від збентеження й огиди. Утім, на жаль, ще кілька мільйонів тріумфували.

Питання міжнародної політики ведуча залишила насамкінець.

— Не так давно ви закликали топити китайські кораблі в Південно-китайському морі, — мовила вона. — Як, на вашу думку, зреагує Пекін? Якою буде відповідь?

— Ніяк, — впевнено відказав Мур. — Останнє, що треба китайцям, це війна зі США.

— Хіба вони зможуть заплющити очі на потоплення власного судна?

— А що їм іще робити? Хай тільки посунуть на нас, і за кілька годин від Китаю лишиться радіоактивна пустеля.

— А якої шкоди буде завдано нам за ті кілька годин?

— Жодної, бо цього не станеться. Вони не нападуть на нас, поки я буду президентом, бо знатимуть, що я їх на порох зітру.

— Ви в цьому переконані?

— Аякже.

— І заради свого переконання готові ризикнути життями мільйонів американців?

— Така вже в президента робота.

Полін не повірила власним вухам, аж тут пригадала, що казав її попередник: «Коли вже ми маємо ядерну зброю, чому б її не використати?»

— Я бачу, що Китай постачає Північній Кореї рис і свинину. Президента Ґрін, схоже, вважає, що це розв’яже проблему, проте я так не думаю, — мовив Мур.

— Сьогодні вона підвищила рівень бойової готовності.

— З п’ятого до четвертого? Цього замало.

— А що зробили б ви?

— Я вчинив би просто й рішуче. Одна ядерна бомба знищить цілу північнокорейську базу з усім озброєнням. Світ ще аплодуватиме Штатам за позбавлення від загрози.

— Як гадаєте, якою буде відповідь влади Північної Кореї?

— Вони мені подякують.

— А якщо в цьому вони вбачатимуть напад на власну суверенну територію?

— І що вони зроблять? Я ж знищу всю їхню ядерку.

— Можливо, в них є підземні пускові шахти, про які ми не знаємо.

— Вони розуміють, що, як застосують їх проти нас, наступні сотні років на місці їхньої країни буде радіоактивна пустеля. На таке вони не підуть.

— Ви говорите так, ніби абсолютно в цьому переконані.

— Бо так воно і є.

— Підсумовуючи ваші погляди на міжнародну політику, чи правильно буде сказати, що Америка завжди може домогтися свого, просто погрожуючи світові ядерною війною?

— Хіба не для того існує ядерна зброя?

— Сьогодні нашим гостем був Джеймс Мур, кандидат у президенти від Республіканської партії. Дякую, що були з нами.

Полін вимкнула телевізор. Мур упорався навіть краще, ніж вона очікувала. Жодного разу не показав невпевненості або слабини, хоч і молов повну маячню.

— Мені треба робити домашнє завдання, — сказала Піппа й вийшла.

Полін повернулася в Західне крило.

— Викличте Сандіпа, — попрохала вона Ліззі. — Я буду в Кабінеті.

— Так, мем.

Увімкнула CNN, де саме обговорювали виступ Мура. Експерти не приховували обурення — треба зауважити, цілком справедливого, але Полін вважала, що варто приділяти більше уваги його перевагам.

Коли зайшов Сандіп, вимкнула звук.

— Що скажете? — спитала вона в нього.

— Він божевільний, — відповів Сандіп. — Деяким виборцям це видно. Проте є й засліплені.

— Згодна.

— Щось робимо у відповідь?

— Не сьогодні, — усміхнулася Полін. — Ідіть додому й добре виспіться.

— Дякую, пані президентко.

Як завжди, тихі вечірні години Полін провела за вивченням документів, кожен із яких потребував повного зосередження хоча б на кілька хвилин. Щойно вибило одинадцяту, до неї зайшов Ґас у синьому кашеміровому светрі, який їй так подобався.

— Японці добряче стривожилися через Саннамні, — сказав він.

— Я не здивована, — відповіла Полін. — Це ж їхні сусіди.

— Три години поромом із Фукуоки до Пусана. До Північної Кореї трохи далі, але все одно це в зоні ураження.

Полін вийшла з-за столу, і вони сіли в крісла. У тісній кімнаті мало не торкалися колінами. Полін сказала:

— У Японії з Кореєю невесела історія.

— Японці не люблять корейців. Соцмережі рясніють расистськими висловлюваннями.

— Як і в Америці.

— Колір інший, проблема та сама, — сказав Ґас.

Полін розслабилася. Їй подобалися ці нічні посиденьки з Ґасом, можливість обговорювати з ним різні питання. Однаково до ранку нічого не могли зробити, тож обоє не відчували гострої потреби діяти.

— Налийте собі чогось, — сказала вона. — Ви знаєте, де напої.

— Дякую. — Він підійшов до шафки й дістав пляшку та склянку. — Чудовий бурбон.

— Я на такому не знаюся. Взагалі не уявляю, хто його туди поставив.

— Я, — усміхнено відповів він із виразом шкільного хулігана.

Сів біля неї та хлюпнув у склянку трохи напою. Вона спитала:

— Що робить японський уряд?

— Прем’єр-міністр скликав засідання Ради національної безпеки, яка точно переведе армію в бойову готовність. Неважко уявити, як через цю подію між Японією та Китаєм може спалахнути конфлікт. Японські коментатори вже непокояться через можливу війну.

— Китай значно сильніший.

— Не така вже в них і велика перевага. У Японії п’ятий оборонний бюджет у світі.

— Але в них немає ядерної зброї.

— Зате вона є в нас. І ми підписали угоду, за якою повинні прийти на допомогу Японії в разі нападу. Для гарантування обіцянки ми тримаємо там військовий контингент — п’ятдесят тисяч душ, Сьомий флот, Третій експедиційний корпус морської піхоти та сто тридцять винищувачів.

— І чотири тисячі ядерних боєголовок тут, удома.

— Половина з яких готові до застосування, інша — на зберіганні.

— І ми зобов’язалися допомагати обороні Японії.

— Так.

Усі ці факти не були новими для Полін, але так чітко потенційних наслідків вона ще не усвідомлювала.

— Ґасе, — промовила, — ми підписалися на пекельну гру.

— Краще й не скажеш. І ще одне. Ви чули про так звану резиденцію номер п’ятдесят п’ять у Північній Кореї?

— Так. Це офіційна резиденція Верховного керівника в передмісті Пхеньяна.

— Цілий комплекс на дванадцять квадратних кілометрів із розважальними закладами, зокрема аквапарком, спа-салоном, тиром та іподромом.

— Не звикли комуністи себе обмежувати. Чому в мене немає власного іподрому?

— Пані президентко, вам заклади для відпочинку не потрібні, бо ви ніколи не відпочиваєте.

— Треба було