Читати книгу - "Тінь гори"

Це був Халед, мій друг. Я підбіг, щоб привітатися.

Він простягнув руки, затримавши мене на сходах. Юнак у жовтій курті[88] почав нас фотографувати, а потім залишив фотоапарат теліпатися на лямках навколо шиї і витягнув з кишені сорочки блокнот і ручку.

— Не зважай на Таруна,— мовив Халед, киваючи на молодика.— Він веде облік усіх, з ким я зустрічаюсь, а також усього, що роблю чи кажу. Я просив його зупинитися, але непокірний хлопчик не хоче слухати. І взагалі, люди завжди роблять те, що їм підказує серце, правда ж?

— Ну?

— Я розжирів,— заявив він.

Він не жалів і не іронізував. Просто констатував факт.

— Ну...

— Але ти видаєшся дуже підтягнутим. Чим ти таким займався, щоб отримати всі ці синці? Боксував з Абдуллою? Здається, він переміг. Воно й не дивно, так? Ви однозначно достатньо спортивні, щоб залізти на мою гору і побачити Ідриса.

— Твоя гора?

— Ну... ця частина її належить мені, чи ні? Взагалі-то, Ідрис вважає, що володіє усією горою. Він такий чудг! Хай там як, іди-но сюди, дай я тебе обійму як треба і проведу екскурсію.

Я пройшов ще дві сходинки і потрапив у м’ясисту хмару. Тарун нас клацнув. Відпустивши мене, Халед потиснув руку Абдуллі й повів нас усередину.

— Де Карла? — запитав я, ідучи за ним.

— Вона переказувала, що зустрінеться з тобою на стежині,— безтурботно відповів він.— Думаю, вона на пробіжці, щоб провітритися. Не певен, чи то я, чи ти її стурбував, але я ставлю на тебе, давній друже.

Двері величезного старого будинку відчинилися до широкого вестибюля зі сходами, які розходилися праворуч і ліворуч, та арками, що вели до головних кімнат першого поверху.

— Це був сховок якогось британця на час мусонів,— повідомив Халед, рухаючись у вітальню, заповнену книжковими полицями, двома письмовими столами і кількома комфортними шкіряними кріслами.— Він перейшов до одного бізнесмена, та коли тут влаштували національний парк, той змушений був продати будинок місту. Мій заможний друг, один з моїх учнів, узяв його в оренду в міста на кілька років і віддав мені для користування.

— Твої учні?

— Саме так.

— А, ясно. Це тут ти навчився не контактувати з друзями, потому як повернувся з того світу?

— Дуже смішно, Ліне,— відповів він тим байдужим тоном, яким розповідав про свій жир.— Але, гадаю, ти розумієш мою потребу в обачності.

— До біса обачність. Ти живий, Халеде, і я хочу почути, чому досі про це не знав.

— Усе не так просто, як тобі здається, Ліне. І взагалі, те, що я тут викладаю, не має ніякого стосунку до зовнішнього світу. Я навчаю любові. А конкретніше, я вчу людей любити самих себе. Думаю, тебе не здивує, що для деяких це досить важко.

Ми проминули вітальню, відчинили жалюзійні французькі двері й потрапили до просторої заскленої тераси, що займала всю довжину будинку. У кімнаті стояло багато плетених крісел і скляних столів між ними.

На стелі повільно крутилися вентилятори, колихаючи тоненькі листочки вазонків. Скляна стіна вела в садок в англійському стилі, з трояндами й акуратно підстриженим живоплотом.

До нас підійшли дві дівчини-європейки, одягнені в туніки, вклоняючись Халеду та склавши руки докупи.

— Прошу, сідайте,— запросив Халед, вказуючи на двоє плетених крісел.— Які напої будете, холодні чи гарячі?

— Мені щось холодне,— відповів Абдулла.

— Мені теж.

Халед кивнув дівчатам. Вони кілька кроків задкували, перш ніж розвернутися та вийти з кімнати. Халед спостерігав за ними.

— Останнім часом досить легко знайти гарних помічників,— задоволено зітхнув він, опускаючись у крісло.

Тарун усе записував.

— Що сталося? — запитав я.

— Що... сталося? — здивувавшись, повторив Халед.

— Під час нашої останньої зустрічі на землі лежав мертвий шаленець, а ти зник у штормі без жодної зброї. Тепер ти тут. Що сталося?

— А,— посміхнувся він.— Ясно. Ми повернулися до цього.

— Так. Ми повернулися до цього.

— Знаєш, Ліне, ти загрубів з останньої нашої зустрічі.

— Можливо, так воно і є, Халеде. А можливо, я люблю чути правду.

— Правду,— роздумував він.

Він поглянув на Таруна, який і досі робив нотатки. Асистент зупинився, зустрівся поглядом з Халедом, зітхнув і заховав записника.

— Ну,— провадив Халед,— я вийшов з Афганістану. І йшов. І йшов. Неймовірно, як, виявляється, багато можна пройти, коли байдуже, житимеш ти чи помреш. А точніше, коли ти себе не любиш.

— І куди конкретно ти дійшов?

— Я дійшов до Пакистану.

«Розкажи мені про Пакистан»,— промовив мій внутрішній голос.

— А після Пакистану?

— А після Пакистану я пішов до Індії. Потім, пройшовши Індію, дістався Варанасі[89]. Поки я потрапив туди, уже пішов поголос. Багато людей чули про Мовчазного Подорожнього Бабу, який не проронив ні слова. Мені довго доходило, що то вони про мене. Я не говорив, бо на той час просто не міг. У плані, фізично не міг. Я дуже охляв від недоїдання. Мало не помер від нього. Багатомісячний голод призвів до того, що в мене випало волосся і більшість зубів. Рот розпухнув від виразок. Я не міг промовити ні слова, навіть щоб попросити допомоги.

Він лагідно розсміявся, розсіюючи веселі порошинки в сонячному промінні спогадів.

— Але люди сприймали моє мовчання як мудрість, уявляєш? Менше інколи може стати більшим. А у Варанасі був англієць — лорд Боб, який визнав мене своїм гуру. І так сталося, що він був надзвичайно заможний. Чимало моїх учнів виявилися багатіями, і якщо подумати, то це досить кумедно.

Халед замовк, роздивляючись англійський садок, і посмішка подиву заграла в куточках його рота.

— Лорд Боб...— зацікавився я.

— О так. Лорд Боб. Він був такою доброю і турботливою людиною, але й сам чогось потребував. Відчайдушно потребував. Він усе життя присвятив пошукам того, що могло б надати значення існуванню, а потім нарешті прийшов до мене по відповідь.

— І якою вона була? — запитав я.

— Не уявляю,— відповів Халед.— Чесно кажучи, я гадки не мав, чого конкретно він шукав. Гадки не мав. Урешті-решт, він був безбожно багатий. Чого ще йому могло хотітися? Але не думаю, що нездатність допомогти хвилювала лорда Боба, бо