Читати книгу - "Крістіна"

Джанкінс і Арні обидва ненадовго повернули голови в той бік, і момент було втрачено.

— Звичайно, слово скаута, — відповів Арні. — Слухайте, я розумію, ви повинні мене розпитувати, така у вас робота…

— Звісно, це моя робота, — лагідно погодився Джанкінс. — Хлопця переїхали по тричі в кожен бік. Він став м’ясом. Його відшкрібали від асфальту лопатою.

— Та ну, — збриджено мовив Арні. У шлунку ліниво прокрутився якийсь вал.

— Не вірите? Хіба не це зазвичай роблять з лайном? Зішкрібають лопатою?

— Я тут ні при чому! — прокричав Арні, і чоловік навпроти, що вовтузився з глушником, вражено підвів погляд.

Арні заговорив тихіше.

— Пробачте. Мені просто хочеться, щоб ви дали мені спокій. Ви, блін, чудово знаєте, що я до цього взагалі ніяк не причетний. Ви щойно оглянули всю машину. Якби Крістіна збила того Велча, багато разів і так сильно, вона б уся була покоцана. Це я точно знаю, бо телевізор дивлюся. А коли я два роки тому ходив на заняття «Автомайстерня-два», то містер Смолнак казав, що два найкращі з відомих йому способів знищити передній край машини — збити оленя чи людину. Він трохи жартував, але не знущався з нас… якщо ви розумієте, про що я. — Арні глитнув слину й почув, як у пересохлому горлі виразно клацнуло.

— Авжеж, — кивнув Джанкінс. — Ваша машина, схоже, у порядку. Але не ви, юначе. Ви схожі на сновиду. Вигляд у вас абсолютно зайобаний. Даруйте за мою погану французьку. — Ударом нігтя він викинув недопалок цигарки. — Знаєте що, Арні?

— Що?

— Я думаю, ви брешете швидше, ніж кінь учвал бігає. — Він плеснув долонею по капоту Крістіни. — Чи, може, варто сказати — швидше, ніж «плімут» їздить.

Арні дивився на нього, тримаючи руку на зовнішньому дзеркалі з боку пасажира. І мовчав.

— Не думаю, що ви брешете про малого Велча. Але думаю, що брешете стосовно того, що зробили з вашою машиною. Ваша дівчина сказала, що її потовкли в гівно, і говорила вона набагато переконливіше, ніж ви зараз. Вона плакала, поки мені розповідала. Казала, скрізь були розсипи битого скла… До речі, а де ви купували скло на заміну?

— У Макконнелла, — швидко відповів Арні. — У Бургу.

— Квитанцію зберегли?

— Викинув.

— Але вас мають пам’ятати. Таке велике замовлення.

— Можливо, — сказав Арні, — але я б, Руді, на це не розраховував. Вони найбільші спеціалісти з автоскла на захід від Нью-Йорка й на схід від Чикаго. А це багацько землі. У них великий бізнес, і чималу його частку становлять старі машини.

— Та все одно в них лишається документація.

— Я платив готівкою.

— Але ваше ім’я буде на накладній.

— Ні, — сказав Арні й усміхнувся зимною усмішкою. — «Гараж-автомайстерня Дарнелла». Завдяки цьому я дістав десять відсотків знижки.

— У вас усе схоплено, чи не так?

— Лейтенанте Джанкінс…

— Про скло ви теж брешете, хоча хай мені грець, якщо я знаю причину.

— Про Христа на Голгофі ви б теж сказали, що Він брехав, — сердито відрізав Арні. — Відколи це злочин купувати нове скло, коли хтось тобі вікна поб’є? Чи розплачуватися готівкою? Чи отримувати знижку?

— Це не злочин, — відповів Джанкінс.

— Тоді дайте мені спокій.

— А найголовніше — я думаю, ви брешете, ніби не знаєте, що сталося з малим Велчем. Ви щось знаєте. І я хочу про це знати.

— Я не знаю нічого, — відрубав Арні.

— А як щодо…

— Мені більше немає чого вам сказати. Вибачайте.

— Гаразд, — мовив Джанкінс, так швидко здаючись, що Арні миттю запідозрив недобре. Він щось пошукав у спортивному піджаку, який носив під плащем, і витяг звідти гаманець. Арні побачив, що Джанкінс носить зброю в наплічній кобурі, і запідозрив, що детектив хотів нею посвітити перед ним. З гаманця той видобув візитівку й простягнув її Арні. — Зі мною можна зв’язатися за будь-яким із цих номерів. Якщо захочете про щось поговорити. Про що завгодно.

Арні поклав картку в нагрудну кишеню.

Джанкінс востаннє прогулянковим кроком пройшовся довкола Крістіни.

— Достобіса файна реставрація, — повторив він. І впритул подивився на Арні. — Чому ви не написали заяву?

Арні зітхнув — тихо, протягло і тремтливо.

— Бо я думав, що це вже кінець, — сказав він. — Я думав, вони відчепляться.

— Ага, — кивнув Джанкінс. — Я теж подумав, що причина в цьому. Добраніч, синку.

— Добраніч.

Джанкінс рушив на вихід, розвернувся, підійшов знову.

— Подумай про це, — сказав він. — Ти справді на чорта схожий, розумієш, про що я кажу? У тебе чудова дівчинка. Вона хвилюється за тебе, і їй погано на душі через те, що сталося з твоєю машиною. І тато за тебе переживає. Я це навіть по телефону зрозумів. Подумай і зателефонуй мені, синку. Тобі спатиметься краще.

Арні відчув поза губами якесь тремтіння, щось маленьке й слізне, щось болюче. Карі очі Джанкінса були добрими. Він розтулив рота — лише Богу відомо, що могло зірватися з його губ, — і тут його в спину вдарив страхітливий больовий розряд, змушуючи раптом випростатись. Це також справило ефект ляпаса під час істерики. Арні знову стало спокійніше, у голові проясніло.

— Добраніч, — повторив він. — Добраніч, Руді.

Ще секунду Джанкінс стурбовано дивився на нього, а потім пішов.

Арні всього трясло. Дріж почався в руках, піднявся вгору до ліктів, а потім зненацька виявилося, що він скрізь. Він наосліп ухопився за ручку дверцят, знайшов її нарешті й прослизнув у Крістіну, у втішні запахи машини та свіжої оббивки сидінь. Арні повернув ключ системи кондиціонування, спалахнули лампочки на панелі, і він навпомацки пошукав ручку радіоприймача.

А тимчасом його погляд упав на шкіряний язичок із витавруваними на ньому літерами Р. Д. Л., що гойдався на ключі, і спогад про той сон наринув на нього з раптовою несамовитою силою: гнилий труп, що сидів на тому місці, де тієї миті був він; порожні очниці, що витріщалися у вітрове скло; кістки пальців, що стискали кермо; порожній вишкір зубів черепа, поки Крістіна налетіла на Канючі Велча, а радіо, налаштоване на хвилю WDIL, грало «Останній поцілунок» Дж. Френка Вілсона і «Кавалерів».

Раптом йому стало погано — почало нудити. Нудота затріпотіла хворобливо у шлунку й глибоко в горлі. Арні виборсався з машини й стрімголов побіг у туалет, а кроки гупанням віддавали у вуха. Він ледве-ледве встиг. Усе струменем вирвалося вгору; він блював знову і знову, аж поки вже не лишилося нічого, крім