Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

Матіуш зрозумів: довго йому на безлюдному острові не жити. Коли він задумав втекти з в’язниці, його переповнювали інші почуття: тривожно завмирало серце, голова розколювалася від думок, він квапився, хвилювався. А тепер нічого подібного. Він ніскільки не тривожиться, не хвилюється. «Поживемо — побачимо, — міркує він, — може, зміниться щось на краще».

Він поклав на стіл черепашку, яку подарував йому Ало, і камінчик — дарунок Али. І відразу забув про всі біди. Дивна черепашка, іншої такої немає на світі. І хоча на березі величезна кількість черепашок, але ця особлива, її дав йому Ало, «На, візьми за те, що вивчив мене грамоті», — сказав він.

І другого такого камінчика немає на світі. Йому подарувала його Ала й усміхнулася. То хіба знайдеш на світі такий камінчик, у якого в серединці захована усмішка Али.

Глупа ніч, а Матіуш сидить на стільці. Лягти нікуди — ліжко зайняте.

Я думав, — записав Матіуш у щоденнику, — що ротмістр злий, а він, виявляється, нещасна людина. Можливо, якби Молодий король виклав мені все, що думає, і я не приховував би від нього своїх думок, ми б не ворогували.

І ще він написав:

Добре б мати вежу в дрімучому лісі.

І ще дописав:

Які різні бувають на світі люди.

Написав, опустив голову на стіл і заснув.

XXI

Але одного дня Матіуш очі в очі зіткнувся з найсумирнішим і найсимпатичнішим із хлопців. Він теж часто ходив на берег моря, але не рибу ловити, а просто так, посидіти. І щоразу, помітивши Матіуша, ішов геть, боячись перешкодити.

Зійшлися вони на вузькій стежині: відступати нікуди, та й пізно.

— Добридень! — сказав Матіуш.

— Добридень!

— Гарно в лісі.

— Так. Тихо.

— Раніше на острові всюди було тихо. Це тільки тепер так стало. А ви любите тишу?

— Люблю.

— А чому ж у вас завжди так гамірно?

Питання, видно, торкнулося хворого місця. Хлопчик промовчав: не хотів засуджувати товаришів.

— Як вас звуть?

— Стефаном.

— Як мого батька.

— Знаю, з історії вивчали.

Слово за слово, зав’язалася розмова, і Матіуш багато про що дізнався. Стефан, виявляється, з бідної сім’ї. Батько його залишився без роботи, і йому довелося їхати сюди, щоб допомогти сім’ї. До важкої праці він непридатний: у нього хворе серце. І всю платню він надсилає додому.

— Нудьгуєте?

— Трохи нудьгую. Але нічого не поробиш, треба сидіти тут.

— Ну, а інші?

— Про всіх не скажу — не знаю. Один — сирота, у військовому оркестрі служив. Інший — син кравця, їх удома дев’ятеро чоловік. Нужда страшна. Ще один приїхав у місто із села, вчитися хотів, але ніде не зміг влаштуватися. Одного парубка вітчим із дому вигнав. А про інших не знаю.

«Справді не знає чи не хоче говорити? Які різні на світі люди», — подумав Матіуш.

— Послухайте, Стефане, ви курите? — несподівано запитав Матіуш.

— Ні, не курю.

— А вам не заважає дим?

— Та як сказати? Трохи заважає, — промимрив Стефан.

— Знаєте що, спіть у мене в кімнаті.

— Спасибі, ваша величносте. Краще не треба.

— Чому?

— Дражнити почнуть.

— За що?

— Скажуть — пестунчик, підлабузник.

— Хто скаже? Усі?

— Не всі, але знайдуться такі.

— Ну і нехай, а ви не звертайте уваги.

— Та ні, неприємно це. Дякую, ваша величносте.

І з усього видно, що йому не терпиться піти. Матіушу стало сумно.

— Чому ви хочете втекти?

— Побачать хлопці — дражнитимуть.

— А так хіба не дражнять?

— За що їм мене дражнити? — буркнув Стефан неприязно й попрямував геть.

У Матіуша зробилося важко на душі: шкода парубка.

Як бути?

Додому повертатися не хочеться, у лісі тужливо, а на березі постійно вештається хтось із хлопців.

«З’їжджу я на маяк», — вирішив Матіуш.

Пішов до човна, дивиться — весел немає. Матіуш — до ротмістра скаржитися. Так, мовляв, і так, весла пропали.

— Зараз знайдуться, — сказав ротмістр. — Покликати сюди варту!

— Що ви хочете робити?

— Морди бити!

— Я протестую!

— Тоді сидіть без весел.

Іде Матіуш додому, голову повісив, згорбився, а назустріч Філіп.

— Ваша величносте, одне весло знайшлося: у кущах валялося.

— А друге?

— Другого поки що немає. Але я запитаю у хлопців, може, знайдеться.

— Послухай, Філіпе, а чи не ти узяв весла?

— Я?! — Філіп зробив здивоване обличчя. — Щоб мені з місця не зійти, щоб у мене руки-ноги відсохли! Присягаюся здоров’ям, я тут ні при чому.

Але чим більше він присягався, тим менше Матіуш вірив йому.

Філіп став бігати, метушитися, розпитувати. Словом, удавав старанність. А ввечері Матіуш почув за стіною його грубий голос.

— Це ти, Стефане, весла стягнув? Ти крастимеш, а я за тебе відповідати повинен? Зачекай у мене, злодюго!

Матіуш напружив слух: чекав, що скаже Стефан. А він промовчав.

Наступного дня пропав і човен. Обірвався ланцюг і його понесло в море. Хіба знайдеш тепер маленького човника в безмежному морі? Ало й Ала чекають не дочекаються Матіуша, а він не приїде ні сьогодні, ні завтра — ніколи.

Повернувся Матіуш додому, склав речі в рюкзак. «Сходжу востаннє на кручу, а вночі в дорогу. Чому бути, того не минути».

Підіймається Матіуш на гору, а на душі неспокійно. Невже знову якась біда скоїлася? Матіуш додав ходи, немов поспішав запобігти нещастю або врятувати когось. Так і є! Матіуш зловив на місці злочину Філіпа: він топтав його кладовище.

І тут сталося щось таке, чого Матіуш не чекав від себе. У голові в нього помутилося, в очах зарябіло, руки самі стискувалися в кулаки. Філіп схопив його за руку, але Матіуш вирвався. Він був дуже сильний. І потім, хіба утримаєш людину, якщо вона розсердиться? Філіп кілька разів ухилився від удару. Матіуш — цап його за куртку і давай лупцювати, навіть захекався. Філіп приловчився і знову зловив Матіуша за руку, але через хвилину Матіуш знову замолотив кулаками. Тоді Філіп розмахнувся, і — тарах! — Матіуш отримав перший удар. Це ніби зрівняло їх. Тепер Матіуш отримав право битися по-справжньому, бо досі Філіп лише вивертався, а сам кулаки в хід не