Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Зверніться до міністерства продовольства з клопотанням про отримання додаткових карток, — скрипучим голосом говорить жандарм. — Нас це не стосується. Наступний!

Жінка спотикається, падає, потім блює на землю і кричить:

— Ось за що, виявляється, помирав мій чоловік, щоб діти наші пухли з голоду?!

Дівчина, до якої дійшла черга, ковтає, давиться, поспішає запхати в себе масло; рот у неї весь масний, очі вилазять на лоба, а вона все давиться і ковтає, ковтає, — нехай хоч що-небудь дістанеться їй, перш ніж жандарм відбере все. Дістанеться їй, втім, дуже мало: її знудить, і пронос їй, звичайно ж, забезпечено.

— Наступний!

Ніхто не ворушиться. Жандарм, який стоїть зігнувшись, повторює:

— Наступний! — розлютившись, він випрямляється на весь зріст і зустрічається очима з Віллі. — Ви наступний? — говорить він уже набагато спокійніше.

— Я ніякий, — вороже відповідає Віллі.

— Що у вас під пахвою?

— Половина свинячої голови, — відверто заявляє Віллі.

— Ви зобов’язані її віддати.

Віллі не зрушується з місця. Жандарм вагається і кидає погляд на свого колегу. Той стає поруч. Це груба помилка. Видно, у них мало досвіду в таких справах, вони не звикли до опору. Якби вони були досвідченішими, то одразу б помітили, що ми — одна компанія, хоча й не розмовляємо один з одним. Другому жандармові слід було б стати збоку й тримати нас під загрозою наведеного револьвера. Правда, нас би це не особливо налякало: подумаєш — револьвер! Замість цього жандарм стає поруч із колегою на випадок, якби Віллі надумав погарячкувати.

Наслідки тактичної помилки жандармів не забарилися. Віллі віддає свинячу голову. Здивований жандарм бере її і тим самим позбавляє себе можливості захищатися, оскільки тепер обидві руки у нього зайняті. Тієї ж миті Віллі спокійно завдає йому такого удару по зубах, що жандарм падає. Перш ніж другий встигає ворухнутися, Козоле головою вдаряє його під підборіддя, а Валентин, підскочивши ззаду, так стискає йому зоб, що жандарм широко роззявляє рот, і Козоле миттю запихає туди газету. Обидва жандарма хриплять, ковтають і плюються, але все марно, — роти в них напхані папером, руки скручені за сгіину й міцно зв’язані їхніми ж власними ременями. Усе це було зроблено швидко, але куди тепер подіти обох?

Альберт знає. На відстані близько п’ятдесяти кроків звідси він бачив будиночок із вирізаним у дверях кружечком — вбиральню. Ми біжимо туди. Запихаємо всередину обох жандармів. Двері цього приміщення дубові, засувки широкі й міцні; пройде не менш ніж година, поки вони виберуться. Козоле шляхетний: він навіть ставить перед дверима обидва жандармських велосипеди.

Остаточно оторопілі мішечники з трепетом стежать за всією цією сценою.

— Розбирайте свої речі, — з усмішкою пропонує їм Фердинанд.

Удалині вже чути паровозний свисток. Лякливо озираючись, люди не змушують Козоле двічі повторювати пропозицію. Але якась божевільна стара погрожує зіпсувати всю справу.

— О Боже, — побивається вона, — вони побили жандармів. Який жах. Який жах.

Мабуть, це їй здається злочином, гідним смертної кари. Інші теж налякані. Страх перед поліцейським мундиром проник їм у плоть і кров.

— Не вий, бабусю, — посміхається Віллі. — Навіть якби весь уряд стояв тут, ми все одно не віддали б їм ні крихти! Бракувало ще, щоб у старих служак забирали їжу! Такого не буде!

Щастя, що сільські вокзали розташовані зазвичай далеко від осель. Ніхто нічого не помітив. Начальник станції тільки тепер виходить зі станційного будиночка, позіхає і чухає потилицю. Ми вже на пероні. Віллі тримає під пахвою свинячу голову.

— Щоб я тебе так просто комусь віддав, — бурмоче він, ніжно погладжуючи її.

Поїзд рушає. Ми махаємо руками з вікон. Начальник станції, вирішивши, що ми махаємо йому, привітно козиряє нам у відповідь. Але ми маємо на увазі вбиральню. Віллі наполовину висувається з вікна, спостерігаючи за червоною шапкою станційного начальника.

— Повернувся у свою будку, — переможно виголошує він. — Тепер жандармам доведеться добряче попрацювати, перш ніж вони виберуться.

Потроху мішечники заспокоюються. Люди підбадьорились і починають розмовляти. Жінка, яка знову отримала свій шматок сала, від вдячності сміється зі сльозами на очах. Тільки дівчина, яка з’їла масло, плаче: вона занадто поквапилася. А на додачу її вже починає нудити. Але тут Козоле проявляє себе джентельменом. Він віддає їй половину своєї ковбаси. Дівчина затикає ковбасу за панчоху.

Ми завбачливо сходимо за одну зупинку до міста й полями вибираємося на шосе. Останній шматок дороги маємо намір пройти пішки. Але нас наздоганяє вантажівка з молочними бідонами. Шофер — у солдатській шинелі. Він бере нас до себе в машину. Ми мчимо, розсікаючи вечірнє повітря. Мерехтять зірки. Ми сидимо поряд. Згортки наші апетитно пахнуть свининою.

II

Головна вулиця занурена у вечірній туман, вологий і сріблястий. Навколо ліхтарів великі жовті кола. Люди ступають, як по ваті. Вітрини ліворуч і праворуч — немов чарівні вогні; Вовк підпливає до нас і знову пірнає кудись у глибину. Біля ліхтарів блищать чорні і вологі дерева.

За мною зайшов Валентин Лаер. Хоча сьогодні він і не скаржиться, як робить це зазвичай, але все ще не може забути акробатичного номера, з яким виступав у Парижі та Будапешті.

— На цьому доведеться поставити хрест, Ернсте, — говорить він. — Кістки тріщать, ревматизм мучить. Як я не намагався чогось домогтися, мало не непритомнів, але все марно.

— Що ж ти збираєшся робити, Валентине? — запитую я. — Фактично держава зобов’язана була б платити тобі таку ж пенсію, як і офіцерам у відставці.

— Ех, держава! — зневажливо каже Валентин. — Держава дає тільки тим, хто вміє голосно кричати. Зараз я розучую з однією танцівницею кілька номерів. Такі, знаєш, естрадні. Публіці подобається, але це все дурниці й порядному акробатові соромно займатися такими речами. Та що вдієш: жити якось треба.

Валентин іде на репетицію, і я вирішую сходити разом із ним. На розі Гакенштрасе повз нас пропливає в тумані чорний циліндр, а під ним — канарково-жовтий плащ і портфель.

— Артуре! — кричу я.

Леддергозе зупиняється.

— Чорт, — захоплено вигукує Валентин, — яким же ти став франтом! — із виглядом знавця він мацає краватку Артура — чудовий виріб зі штучного шовку в лілові смужки.

— Справи йдуть непогано, — квапливо каже потішений Леддергозе.

— А ярмулка яка, — продовжує дивуватися Валентин, роздивляючись чорний циліндр Артура.

Леддергозе, пориваючись геть, постукує по портфелю:

— Поспішаю, маю купу справ.

— А як твій тютюновий магазин? Ти вже попрощався з ним? — питаю я.

— Ні, — відповідає Артур. — Але в мене зараз тільки оптова торгівля. До речі, чи не знаєте ви якого-небудь приміщення під контору? Заплачу будь-яку ціну.