Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Чому це тебе цікавить? — насторожується Леддергозе.

— В окопах, пригадую, ти дуже журився, що вона в тебе занадто худа. Ти ж більше любиш повненьких?

Артур хитає головою:

— Не пригадую. — Він тікає.

Валентин сміється.

— Як же можуть змінюватися люди, Ернсте, правда? В окопах він був жалюгідний, а тепер он який ділок! А яким соромітним він був на фронті! А зараз і чути про це не хоче. Ще трохи — і стане головою якогось товариства під назвою «Доброчесність і мораль».

— Йому, видно, з біса добре живеться, — задумливо кажу я.

Ми бредемо далі. Пливе туман. Вовк бавиться, скаче. Обличчя то наближаються, то зникають. Раптом, у білому промені світла блиснув червоний шкіряний капелюшок і під ним обличчя, ніжно відтінене нальотом вологи, від чого очі здаються більш блискучими.

Я зупиняюся. Моє серце б’ється сильніше. Адель! Промайнув спогад про вечори, коли ми, шістнадцятирічні хлопчики, ховаючись у напівтемряві біля дверей гімнастичного залу, чекали появи дівчаток у білих светрах, а потім бігли за ними по вулицях і, наздогнавши, мовчки, ледве переводячи подих, пожирали їх очима де-небудь під ліхтарем; але дівчата швидко тікали від нас, і ми знову змушені були наздоганяти. А іншим разом, побачивши їх на вулиці, ми боязко й наполегливо йшли за ними, на два кроки позаду, від збентеження не наважуючись заговорити, і лише в останню мить, коли вони ховалися в під’їзді якогось будинку, ми набиралися хоробрості, кричали їм навздогін «до побачення» і тікали.

Валентин озирається.

— Я мушу на хвильку назад, — квапливо кажу я, — мені треба тут де з ким поговорити. Зараз повернуся.

І я біжу назад, біжу шукати червоний капелюшок, червоне сяйво в тумані, дні моєї юності — дні в іншому житті, ще до солдатської шинелі та окопів.

— Адель!

Вона озирається:

— Ернсте! Ти повернувся?

Ми йдемо поруч. Туман повзе між нами, Вовк із гавкотом стрибає навколо нас, трамваї дзвенять, і світ довкола теплий і м’який. Повернулося колишнє почуття, повнозвучне, трепетне, відчуття польоту, ніби хтось стер раптом із пам’яті всі страшні роки й перекинув міст до минулого — міст-веселку, світлий міст у тумані.

Я не знаю, про що ми говоримо, та це й байдуже, важливо те, що ми поруч, що знову звучить ніжна, майже нечутна музика колишніх часів, ці летючі каскади передчуттів і марень, за якими шовком переливається зелень лугів, співає срібний шелест тополь і темніють м’які обриси горизонту юності.

Чи довго ми так блукали? Не знаю. Я повертаюся назад сам — Адель пішла, але, немов великий яскравий прапор, у мене всередині майорять радість і надія, повнота життя. Я знову бачу свою кімнату, кімнату юного хлопця, зелені вежі й неосяжну далечінь.

Дорогою додому зустрічаю Віллі, і ми разом вирушаємо шукати Валентина. Ми вже майже наздогнали його й бачимо, як він раптом радісно кидається до якогось незнайомого нам чоловіка та з розмаху добряче плескає його по плечу.

— Кукгофе, це ти? Як ти сюди потрапив? — Валентин простягає йому руку.

— Оце так зустріч! І де довелося побачитися!

Кукгоф деякий час дивиться на Валентина, ніби оцінюючи його:

— А, це ти, Лаере?

— Я. Ми разом воювали на Соммі. Пам’ятаєш, як ми з тобою серед усієї цієї гидоти їли млинці, які мені прислала Ділі? Ґеорґ приніс їх нам на передову разом із поштою? Страшенно ризиковано було з його боку, правда?

— Так, — говорить Кукгоф.

Валентин схвильований від напливу спогадів.

— А Ґеорґа таки наздогнала куля, — розповідає він. — Тебе тоді вже не було. Довелося йому розлучитися з правою рукою. Це непросто для нього, адже він кучер. Мабуть, займається тепер чимось іншим. А тебе куди потім занесло?

Кукгоф бурмоче у відповідь щось невиразне. Потім каже:

— Дуже приємно зустрітися. Як поживаєте, Лаере?

— Що? — оторопіло запитує Валентин.

— Як ваше здоров’я, питаю, що поробляєте?

— «Ви»? — Валентина немов обухом по голові стукнули. Хвилину він дивиться на Кукгофа, одягненого в елегантне пальто. Потім оглядає себе, червоніє, як рак, і відходить.

— Мавпа! — говорить він.

Мені незручно поряд із Валентином. Мабуть, він уперше стикається з проявом соціальної нерівності. Досі ми всі були солдатами. А тепер такий собі ось самовпевнений хлопець од-ним-єдиним «ви» вщент розбиває всю його безпосередність.

— Не варто про нього думати, Валентине, — кажу я. — Такі, як він, пишаються татковим капіталом. Теж мені заняття.

Віллі зі свого боку додає кілька міцних слів.

— Нічого не скажеш — чудові бойові товариші! — роздратовано каже Валентин. Видно, що від цієї зустрічі в нього залишився важкий осад.

На щастя, назустріч іде Тьяден. Він брудний, як ганчірка.

— Послухай, Тьядене, — говорить Віллі, — війна вже скінчилася, не завадило б і помитися.

— Ні, сьогодні ще не варто, — поважно відповідає Тьяден, — уже в суботу. Тоді я навіть скупаюся.

Ми вражені. Тьяден — і купатися? Невже він ще не оговтався від серпневої контузії? Віллі з сумнівом прикладає долоню до вуха:

— Мені здається, я не дочув. Що ти збираєшся робити в суботу?

— Купатися, — гордо каже Тьяден. — У суботу ввечері в мене заручини.

Віллі дивиться на нього, як на заморського папугу. Потім обережно кладе свою лапу йому на плече і по-батьківському запитує:

— Скажи, Тьядене, у тебе іноді поколює в потилиці? А якийсь дивний шум у вухах буває?

— Тільки коли я дуже голодний, — зізнається Тьяден, — тоді в мене ще й у шлунку пече, як на передовій. Жахливе відчуття. Але послухайте про мою наречену. Гарною її назвати не можна: обидві ноги дивляться ліворуч, а очі трохи косять. Зате серце золоте, і тато — м’ясник.

М’ясник! Ми починаємо розуміти. Тьяден із готовністю дає подальші пояснення:

— Вона закохана в мене до нестями. Що вдієш, не можна втрачати нагоди. Часи нині важкі, доводиться чимось жертвувати. М’ясник останнім помре з голоду. А заручини — це ще далеко не одруження.

Віллі слухає Тьядена зі дедалі більшою цікавістю.

— Тьядене, — починає він, — ти знаєш, ми завжди були з тобою друзями.

— Ясно, Віллі, — перебиває його Тьяден, — ти неодмінно отримаєш кілька ковбас. І, мабуть, ще шматок корейки. Приходь у понеділок. У нас якраз почнеться «білий тиждень».

— Як це? — дивуюся я. — Хіба у вас ще й магазин білизни?

— Ні, який там магазин! Просто ми заріжемо білу кобилу.

Ми твердо обіцяємо прийти й бредемо далі.

Валентин повертає до готелю «Альтштедтер Гоф». Тут зазвичай зупиняються заїжджі актори. Ми заходимо. За столом сидять ліліпути. На столі — суп із ріпи. Біля кожної