Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

якому наче було написано: «Я заплатив за свою землю і нікого й нічого не боюсь». Груди його розпирало горде усвідомлення своєї значущості, бо ж він був одним із членів великого жюрі присяжних. Поруч їхав теж на коні його колега, який тримався так само незалежно, але був нижчий від нього і багатством, і становищем. Цей був дойда в судових позовах — його ім'я зустрічалося в кожному списку справ судової сесії, але прибутки, які він отримував від любителів судитися, йшли на годівлю судейських п'явок. Цей добродій намагався справити добре враження на члена великого жюрі, розводячись про важливість сьогоднішнього судового засідання. За цією парою ступав чоловік у мисливській куртці, насунувши на смагле чоло найкращий свій повстяний капелюх. Він покинув своє відлюдне лісове житло, вийшовши з пущі по стежці, і намагався триматися гурту, бо теж мав слухати і розбирати чвари сусідів, але як присяжний засідатель малого жюрі. Десь близько п'яти десятків таких маленьких купок прямувало цього ранку до Темплтона з тією самою метою.

О десятій годині ранку вулиці селища кишіли заклопотаним людом: хто розмовляв про свої приватні справи, хто обмінювався думками про політичні події, а хто видивлявся на відчинені вже крамниці, милуючись пишним убранням і прикрасами чи розглядаючи коси, сокири та інший крам. У натовпі були також, переважно з малими дітьми на руках, і жінки, а за ними неквапною ходою ішли їхні простакуваті чоловіки. Між ними можна було помітити й молоде подружжя, яке ще не втратило свіжості почуттів; молодята скромна йшли на певній відстані одне від одного, але чоловік, допомагаючи своїй боязкій дружині пробиратися крізь натовп, ґречно простяг їй свій великий палець.

При перших звуках дзвіночка з дверей «Хороброго драгуна» вийшов Річард, махнув шаблею, що Дяк він полюбляв розповідати, служила ще комусь із його предків, що здобув нею одну з перемог для Кромвеля, і владно вигукнув:

— Дорогу, судові!

Наказ виконали швидко, але без догідливості. Зустрічні доброзичливо кивали суддям, вітаючись… За шерифом ішли констеблі, з жезлами в руках, а за ними — Мармедюк і четверо кремезних фермерів — його помічники в суді. Ці молодші судді нічим особливим не відрізнялися від тих, хто стояв у натовпі, — нічим, окрім поважного вигляду, який вони прибрали з нагоди такої врочистої події. На одному, щоправда, було трохи незвичайне вбрання: старовинний військовий мундир з короткими полами й срібними еполетами, вдвічі меншими від сучасних аксельбантів. Цей добродій звався полковником міліції і був членом військового трибуналу, але знаходив вільну хвилину і для правосуддя цивільного; а втім, ця невідповідність нікого не турбувала. Троє чи четверо дбайливо виголених правників пленталися покірно, начебто вівці до різниці. Двоє з них намагалися надати собі вченого вигляду за допомогою окулярів. Процесію завершувала ще одна група констеблів, за ними прямували глядачі, і так усі ввійшли до приміщення суду.

Нижню частину будівлі було зроблено з тесаних колод, і в стінах де-не-де видніли маленькі заґратовані вікна, крізь які тепер дивилися на юрму провинні, пригнічені обличчя фальшивомонетників і чесне, просте лице Шкіряної Панчохи. Камера злочинців відрізнялася від камери боржників лише меншими розмірами вікон і міцнішими ґратами на них та ще тим, що шпичаки ґрат були ввігнані в колоди, щоб їх не використали як гостру зброю. Другий поверх був також з колод, але обшитий дошками; саме там відбувалися судові засідання, і приміщення було відповідно обладнане. В одному кінці стояв вузький поміст висотою з людину, передня частина якого була обгороджена невисоким поруччям. На помості стояла судейська лава; посередині було місце головного судді, відокремлене з двох боків, на кшталт крісла, дерев'яними підлокітниками. Перед помостом на підлозі був великий стіл, застелений зеленим сукном, навколо нього стояли лави, а по обидва боки амфітеатром тяглися місця для присяжних. Кожне з тих відділень відгороджувалося поруччям від іншого й від публіки, яка займала решту кімнати.

Коли судді та всі інші учасники суду посідали за столом, а гомін у залі стих, судове засідання оголосили відкритим. Присяжних привели до присяги, суддя нагадав їм про те, що вони покликані чесно й безсторонньо виконати свій обов'язок, і суд почав розгляд справ.

Ми не будемо стомлювати читача описом попередньої судової процедури, яка тривала дві години. Суддя у своєму зверненні до присяжних просив їх бути гуманними й думати насамперед про самих підсудних. Коли минув згаданий нами строк, почувся вигук судового чиновника: «Дорогу великому жюрі!» Після звичайних формальностей голова жюрі подав Мармедюкові дві постанови, де суддя відразу помітив ім'я Натаніеля Бампо. Суддя пошепки щось сказав шерифові, той дав наказ своїм підлеглим, і через кілька хвилин двоє констеблів ввели до приміщення суду Шкіряну Панчоху. Загальне пожвавлення, викликане його появою, незабаром ущухло, юрба, що розступилася пропустити новоприбулих, зімкнулася знов, і запанувала така тиша, що чути було навіть важке дихання арештованого.

Натті був у своєму звичайному одязі з оленячої шкіри, але без куртки; картата сорочка з грубого полотна була запнута на комірі оленячим сухожиллям, а червона шия і обвітрене обличчя були відкриті. Він уперше в житті переступив поріг зали судових засідань, і, мабуть, через те на його обличчі були не тільки суперечливі почуття, а й природна цікавість. Старий подивився на лаву суддів, тоді перевів погляд на присяжних, на публіку і повсюди зустрічав цікаві очі. Ніби шукаючи причину такої надзвичайної уваги до своєї особи, Натті пильно обдивився свій одяг, тоді ще раз оглянув усіх присутніх і раптом засміявся своїм дивним безгучним сміхом.

— Підсудний, скиньте головний убір, — мовив суддя Темпл.

Шкіряна Панчоха не почув або ж не зрозумів наказу.

— Натаніелю Бампо, скиньте ваш головний убір, — повторив суддя.

Натті, зачувши своє ім'я, здригнувся і, запитливо повернувшись до суддів, сказав:

— Щось не зрозумію.

Містер Ліппет підвівся із свого місця і прошепотів щось Натті на вухо; той кивнув і скинув оленячу шапку.

— Пане прокурор, — вів далі суддя, — підсудний тут. Ми чекаємо обвинувального акту.

Містер Дірк Ван дер Скол, що виконував обов'язки прокурора, начепив окуляри, підозріливо зиркнув на своїх братів по ремеслу, схилив голову, ще раз глянув поверх окулярів і зачитав обвинувальний акт у справі про образу «словом і дією». Акт цей був складений старосвітською мовою відповідно до всіх юридичних тонкощів і правил, і його автор постарався не пропустити в ньому жодного відомого законові виду зброї. Закінчивши читати, містер Ван дер Скол зняв окуляри, поклав їх у футляр і сунув до кишені, — ця процедура, мабуть, давала йому неабияку втіху, бо він