Читати книгу - "Під куполом"

— А чому саме зараз, Ендріє?

Вона лише помотала головою.

— Так ти мені можеш допомогти чи ні?

— Так, але якщо ти гадаєш, що матимеш щось на кшталт похмілля, забудь. По-перше, у тебе будуть… — на мить він побачив, як Дженні теліпає в ліжку, як вона бурмоче щось про Великого Гарбуза. — У тебе будуть корчі.

Вона чи то не зрозуміла, чи то залишила це без уваги.

— Як довго?

— Щоб пройти фізичний період? Два тижні. Може, три.

«І це було б дуже швидко, якщо пощастить», — подумав він, але промовчав.

Вона стиснула йому руку. Пальці в неї були зовсім холодні.

— Це довго.

Вельми неприємна думка зринула в голові Расті. Либонь, це просто миттєва параноя, спричинена стресом, проте переконлива.

— Ендріє, тебе хтось шантажує?

— Ти смієшся? Кожен тут знає, що я приймаю ці пігулки, це маленьке місто. — Що, на думку Расті, аж ніяк не було схоже на відповідь. — Який можливий найкоротший строк?

— З ін'єкціями В12, плюс тіамін і вітаміни, ймовірно, днів десять. Але тобі буде дуже погано. Ти майже не зможеш спати, з'явиться синдром неспокійних ніг. І то не слабенькі симптоми, недарма наркомани називають очищування зістрибуванням. До того ж хтось мусить зменшувати тобі дози — хтось, хто триматиме таблетки і не даватиме тобі більше, скільки б ти не благала. Бо ти обов'язково їх проситимеш.

— Десять днів? — перепитала вона з надією. — І це теж може закінчитися на той час, так? Цей Купол?

— Може, навіть сьогодні вдень. Ми всі на це сподіваємося.

— Десять днів, — повторила вона.

— Десять днів.

«Але, — подумав Расті, — тобі хотітиметься цих проклятих пігулок до кінця життя». Проте цього він також не промовив.

11

Як для понеділка, на ранок у «Троянді-Шипшині» було на диво багато люду… але ж, звісно, в історії міста ще ніколи не траплялося такого понеділка. Проте клієнти доволі слухняно розійшлися, коли Розі оголосила, що гриль припиняє працювати й відкриються вони знову не раніше від п'ятої вечора.

— А тоді ви, можливо, поїдете всі до Касл Рока, щоб попоїсти в «Моксі»! — підсумувала вона, викликавши шквал аплодисментів, бо всі знали, що «Моксі» — це ще та брудна забігайлівка.

— Ланчу не буде? — спитав Ерні Келверт.

Розі поглянула на Барбі, але той підняв руки на рівень плечей. Не питай мене.

— Сендвічі, — відповіла Розі, — поки ще не закінчилися.

На це знову пролунали аплодисменти. Люди поводились дивовижно оптимістично цього ранку: чулися жарти, лунав сміх. Мабуть, найкращим свідченням поліпшення ментального здоров'я в місті слугував той куток ресторану, де стояв вщент обсаджений баляндрасниками їхній стіл.

Телевізор у кутку, тепер ввімкнутий на Сі-Ен-Ен, прислужився теж. Говорючі голови не мали про що розповідати, окрім повторювання непевних чуток, але більшість із них звучали обнадійливо. Кілька науковців, у котрих встигли взяти інтерв'ю, сказали, що ракети мають шанс пробити Купол і нарешті покінчити з цією кризою. Один з них повідомив, що шанси на успіх перевищують вісімдесят відсотків.

«Звісно, сам він сидить у Массачусетському технологічному інституті в Кембриджі. — подумав Барбі. — Він собі може дозволити оптимізм».

Уже чистячи гриль, Барбі почув стук у двері. Озирнувся і побачив Джулію Шамвей, до якої тулилося троє юних підлітків. Поряд з ними вона скидалася на вчительку середньої школи під час польових занять. Барбі, витираючи руки об фартух, пішов відкрити.

— Якщо ми пускатимемо кожного, кому раптом схотілося поїсти, у нас ніяких запасів не вистачить, — роздратовано кинув Енсон, шаруючи ганчіркою спорожнілі столи. Розі поїхала до «Фуд-Сіті», сподіваючись купити там ще м'яса.

— Не думаю, що вона хоче їсти, — сказав Барбі й виявився правим.

— Доброго ранку, полковнику Барбара, — привіталася Джулія зі своєю фірмовою усмішкою Мони Лізи. — Мені хотілося б називати вас майор Барбара, як…

— Як у п'єсі[212], я знаю. — Барбара не раз вже чув таке раніше. Тисячі разів чув, точніше. — Це ваша команда?

Один із дітей був надзвичайно худим, високим хлопцем з кучмою темно-русявого волосся; другий — приземкуватий, у мішкуватих шортах і майці репера 50 Центів[213]; третьою була гарненька дівчина з блискавкою на щоці. Радше намальованою, ніж витатуйованою, але все одно це додавало їй шарму впевненої в собі особи. Барбі збагнув: якщо він скаже їй, що вона нагадує Джоан Джетт[214] у шкільному віці, дівчинка не зрозуміє, про кого мовиться.

— Норрі Келверт, — відрекомендувала Джулія, торкаючись ліктя бунтівного дівчиська. — Це Бенні Дрейк. А ця довготелеса фігура належить Джозефу Макклечі. Вчорашня демонстрація протесту це була його ідея.

— Хоча я й на думці не мав, що хтось може постраждати, — сказав Джо.

— У тому, що трапилося, нема твоєї вини, — заспокоїв його Барбара. — Тому не переймайся.

— А ви справді такий крутий гусак, що раптом так високо злетіли? — спитала Норрі.

— Ну, — розсміявся Барбі. — У мене і в мріях не було стати крилатим гусаком, та я й не зміг би, аби навіть дуже цього схотів[215].

— Але ж ви знаєте тих солдатів, вартових, так же? — наполягала Норрі.

— Ну, не особисто. По-перше, вони морська піхота. А я служив у сухопутній армії.

— Ви й зараз служите в армії, як каже полковник Кокс, — уточнила Джулія. Фірмовий відсторонений півусміх залишався в неї на обличчі, але очі аж танцювали від збудження. — Ми можемо побалакати з вами? Юний містер Макклечі має одну ідею, як на мене, просто блискучу. Аби лиш спрацювала.

— Спрацює, — запевнив Джо. — Коли йдеться про комп'ютерну херн… штуки, в цьому ділі — я крутий гусак.

— Ходімо до мого кабінету, — кивнув Барбара і повів їх за стійку.

12

Так, ідея видавалася блискучою, але вже було близько половини на одинадцяту, і якщо їм дійсно йшлося про те, щоб вона спрацювала, ворушитися треба було швидко. Барбі обернувся до Джулії.

— Телефон у вас із со…

Раніше ніж він закінчив фразу, Джулія поклала телефон йому на долоню.

— Номер Кокса в пам'яті.

— Чудово. Якби ж то я лише знав, як тієї пам'яті дістатися.

Телефон узяв Джо.

— Ви що, з середньовіччя з'явилися?

— Аякже! — погодився Барбі. — Тоді були