Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Ні! У мене наказ... — заперечив мій охоронець.

— Я тут наказую! Я! Виконуй!

Я штовхнув візника, і той стрибнув на коня одного з охоронців. Я повернув візок праворуч. Ми розділилися. В мене був маленький шанс доїхати до пагорбів, залягти там серед скель і спробувати відбитися. А там, може, якийсь загін козаків чи інше щасливе спасіння. Або смерть. Я довго від неї бігав, мені щастило, але всьому настає край.

— Н-но! — вдарив коней батогом, хоч вони і так мчали з усіх сил. Озирнувся, побачив, що мої охоронці скачуть геть, нападники не намагаються їх переслідувати. Бо їм потрібен був лише я. До пагорбів залишалося хвилини дві гонитви. Ще на дорозі я міг змагатися з вершниками у швидкості, але на цьому полі, по якому було розкидане каміння, тарантас стрибав, як цап. Нападники наздоганяли. Я вихопив браунінг, кілька разів вистрелив, збив одного чи двох вершників, а потім відчув удар. Тарантас підлетів, я злетів із місця, мене кілька разів крутонуло у повітрі, далі темрява.

Я опритомнів від чогось схожого на звук грому. Грім, перелякані крики людей, іржання коней, постріли, ще грім. Я нічого не бачив, темрява, я лежав на землі, чув звуки якогось дивного бою, у голові гуло. Я осліп? Суцільна темрява! Бій? Кого з ким? Нападники були самі! Нічого не розумів. Мацав руками. Земля, каміння, потім щось інше. Я торкнувся цього іншого. Щось знайоме. Це було схоже на чоботи. Так, чоботи! Але якісь велетенські чоботи, сама підошва у півліктя завтовшки! А ще чомусь пахло самогоном і тютюном. Знову почулися блискавки, знову крики, іржання, цього разу вже далі. І без пострілів.

Я помер? Я ж мусив померти. Цілий загін нападників, які прийшли по мою голову. Авжеж, я помер. Але чому лежу на землі? Чому нічого не бачу? Може, вони відрізали мені голову, а душа ще не відлетіла з тіла? Помацав себе. Ні, голова була на місці, скривавлена, але була. Я спробував підвестися.

— Лежи там! — суворо сказав якийсь голос, такий гучний, наче грім. Він чувся десь ізгори. Я схопився за голову. Не розумів, що коїться. Мені було страшно. Потім знову знепритомнів.

Коли розплющив очі, побачив небо. Блакитне небо, майже без хмар. Небо. Потім заболіла голова. Я спробував підвестися, тіло не дуже слухалося. Ледь сів, озирнувся. Нікого навколо. Зовсім. Жодного вершника. Де вони поділися? Було ж їх багато! І чому вони не взяли мене у полон? Або не добили? Я не знав. Помацав голову. Липке волосся. Подивився на пальці. Кров. Хотів підвестися, але знову сів. Збирався з силами. Став на коліна. Постояв. Земля, каміння, молода трава. Здається, я не помер, хоча як я зміг вижити, не розумів. Ще раз спробував підвестися. Мене хитало, якось устояв. Знову подивився навколо. Нікого. Жодного вершника. Потім якийсь рух. Я хотів придивитися, але в очах тьмарилося. Що це в біса таке? Вимушений був присісти. Зібрався з силами і піднявся. Подивився туди, де бачив рух. Ага, двоє коней мирно паслися, тягали за собою розтрощений тарантас без коліс. Я на ньому їхав, тікав від бандитів, потім тарантас підлетів, і я разом із ним. Далі я впав, знепритомнів, мав бути вбитий чи захоплений у полон, не знаю, що вже там наказали зробити нападникам.

Ступив крок. Потім іще, потім став на коліна і почав блювати. Відповз трохи, лежав. Знову підвівся. Тепер зробив сорок чотири кроки. Присів на каменюку. Озирався навколо. Якісь дивні чорні кола, наче випалені на землі. І в тих колах обгорілі купки. Їх було багато, кілька десятків. Потім менше, вже поодинокі. Я знову пішов. Багато слідів копит на землі. Вершники були, вони мені не ввижалися! Куди ж вони поділися? Ось іще гвинтівка на землі. Маузер. Бачив таку в німців. Узяв її, використовував як ціпок. Ішов далі. Час від часу сідав відпочивати. Хотілося пити. Хотілося лягти. Але я йшов.

Вийшов на дорогу і поплентався нею. За деякий час почув стукіт копит. Повернувся, побачив кількох вершників, що їхали до дороги. Вони наче їхали до мене, але якось неквапливо, чомусь не наважувалися наблизитися. Я зупинився, чекав їх. Вони теж зупинилися. Не міг їх роздивитися. Навіть порахувати, скільки їх, бо в очах усе розпливалося. Якби вони напали, я б і підстрелити їх не зміг!

— Хто ви? — крикнув їм.

— Ви живі? — почувся голос. Здається, знайомий.

— Не знаю, — чесно відповів я, бо все було якось дивно.

— Іване Карповичу, це ж ви?

Я подумав. Іван Карпович? Я? Не знав. Зробилося зле, я поточився, намагався встояти, але не зміг, упав. Темрява і тиша обійняли мене, залізли у вуха та очі, наповнили рот і стишили серце.

Коли опритомнів, лежав уже не на землі. Якесь ліжко. У хаті. Незнайомі запахи. Поруч сиділа якась жінка. Побачила, що я розплющив очі, щось сказала. Я не знав цієї мови. Вона підвелася і вийшла. Потім повернулася з чоловіком. Це був той вірменський охоронець, із яким я розмовляв уранці. Він став переді мною на коліна і поцілував руки.

— Ви живі, Іване Карповичу! — Він аж затремтів.

— Де Я?

— Ми відвезли вас у село. Скоро сюди приїде лікар з Карса.

— Мене знову спробують убити, — попередив я.

— Тут ви у безпеці. Село охороняє півсотні озброєних чоловіків. І з Карса їде сам Гарегін із загоном. Вам немає про що турбуватися.

— Ті нападники, вершники, чому вони не вбили мене? Де вони поділися? — спитав я.