Читати книгу - "Судний день"

Дівчину відіпхали, а старого взяли під руки.

– Ні, цуро моя! – гукнув єврей.

– Тату! – кричала дівчина.

– Годі!!! – раптом, наче грім, пролунав голос, хтось стрельнув угору. Усі принишкли і розступилися. Усередину виїхав на коні Федір Моторний.

– Не займайте його, це мій жид.

Журба став проти нього. Вийшов і Швачка.

– Овва, звідки в тебе, чесного сіроманця, власний жид завівся? Я вже чотири десятки років бурлакую, панів скубу, а ще на жида не наскладав, ніяк не можу собі придбати. А ти такий молодий, а вже жида свого маєш, та ще таку жидівочку ладну в придачу.

Гайдамаки зло зареготали. Моторний зіскочив з коня, бо не личило верхи розмовляти з отаманами.

– Панове-отамани, якщо смертельної провини за тим жидом нема, то прошу його відпустити. Він колись прислужився товариству і заслуговує на прощення.

Журба спохмурнів.

– Що ти кажеш таке, отамане?! Та краще б мене повар сатани зісмажив та приніс на обід своєму панові, ніж мав би мені жид в лиху годину на поміч прийти.

– Може, тобі й так. А я готовий хоч з жидом, хоч з бісом чи самим сатаною злигатися, тільки щоб прислужитися народному ділу, – гостро відрізав Моторний.

Колії загули. Дехто з них був на боці Журби, інші підтримували Моторного. Швачка махнув рукою, щоб усі затихли.

– Скажи, брате, чим цей жид заслужив перед тобою?

Федір насупився.

– Брате Микито, а чи мого козацького слова тобі не вистачить?

Швачка примружився. Проте мовив, щоб усі чули:

– Панове-молодці і ви, старшини. Левченко – отаман суворий, а Федька Моторного ми також знаємо, і словами він на вітер не кидає. А як ви гадаєте, панове?

– Та хай собі забирає, – відповіло, хоч і не дружно, коло.

Моторний поклонився усім, узяв за повід коня й пішов геть. Оксана схопила свого батька за руку й потягла слідом.

– Стривайте, а як це так просто? – гукнув Журба, незадоволений таким рішенням, проте гайдамаки вже зашуміли, переймаючись чимось другим.

Оксана бігла за Федьковим конем, тягнучи за собою батька, який, на диво, уже не чинив ніякого опору.

Від’їхавши, Федір зупинив коня, оглянувся.

– Ви тепер вільні.

– Спасибі вам, паночку! – палко мовила дівчина.

– Дякую, – підійшов і старий. – Тепер я бачу, що й серед гайдамаків є люди шляхетні.

– Пізно все-таки дійшло до тебе, – буркнув Моторний. Він знову закурив свою люлечку і торкнув коня острогами – робити добрі справи приємно, але треба врешті-решт доганяти свою сотню.

– Чи побачимося ми ще з тобою?! – раптом гукнула услід Рахіль-Оксана.

Моторний зупинив коня, круто розвернувся.

– Хтозна? – відповів, махнув на прощання, а тоді погнав свого коня щодуху геть.

– Рятуйте! Рятуйте, людоньки, убивають!!!

Осавул Якименко стояв на подвір’ї панської економії і знову слухав ті навіжені крики. Це репетувала якась молодиця, котру осавул Якименко ніби й знав, однак впізнати не міг. Її міцно тримали за руки двоє кремезних козаків, а він – Якименко – карав її сина – непокірного хлопчиська Сенька, що насмілився тікати з села до коліїв. Хлопець, роздягнений до пояса, лежав на широкій дубовій лаві; за руки та ноги його тримали двоє посіпак, а сам Якименко щосили бив нагайкою по спині.

Нарешті зупинився, витер піт з лоба. Був червоний, як буряк, важко дихав. Дивлячись на «розписану» спину юнака, спитав:

– Ну що, шельмо, будеш мені коритися, будеш кланятися низенько, будеш слухати і виконувати всі мої накази?

Один з козаків пустив руки хлопця – і той зміг подивитися на свого кривдника. Якименко помітив якийсь страшний блиск у його очах.

– Я ніколи не буду твоїм бидлом! Я, гайдамака Сенько, – козак з козачого роду і повік не буду твоїм попихачем, скоріше здохну!

Осавул аж зубами заскреготів.

– Держіть, – скомандував коротко.

І знову засвистіла нагайка, знову заголосила Сенькова мати, пориваючись кинутися до сина.

Спина хлопця була вся в крові. На лиці – ні кровиночки, був блідий, мов полотно. Лише карі очі суворо дивилися на осавула. У них було більше ненависті, ніж покори.

– Ну, що тепер скажеш? – спитав Якименко.

Сенько лише плюнув (вірніше спробував плюнути, бо слини в пересохлому роті не було) осавулові під ноги. Той до болю в суглобах стиснув нагайку.

– Прости мене, Господи, але, певно, доведеться взяти гріх на душу…

Раптом він прокинувся. Оглянувся: був у своєму домі, на своєму ліжку. Поруч лежала Гелена.