Читати книгу - "Звичайна вдячність"

Дошки зверху зарипіли, хтось встав і закрокував кімнатою. Запала тиша. Особисто я точно тиснув би і наполягав на відповіді, проте татковому терпінню не було меж. З-під пічки повзла сороконіжка. За звичних обставин я одразу ж її розчавив би, але, враховуючи глибоку тишу тієї миті в церкві, я не ризикнув. Брат і собі дивився на комаху, але не поворухнувся, щоб її вбити.

— Аріель носила не мою дитину, — нарешті мовив Карл.

Кроки завмерли, зупинилися десь ліворуч від мене. Найімовірніше, Карл стояв біля вікна, яке намагалось упіймати останні промені сонця. Моя уява малювала його обличчя жовтуватого кольору, яке тьмяніло щосекунди.

— Ми дружили, але не так, як усі вважають, — промовив він.

— Не розумію тебе.

— Містере Драм, я…

Він вагався, потім голос Карла зірвався. Почулося глибоке болісне схлипування. Дошки заскрипіли знову — тато йшов до Карла.

— Усе гаразд, Карле. Усе добре, синку.

— Та ні, нічого не гаразд, — схлипував хлопчина. — Це хворобливо. Це жахливо. Це порочно.

— Що це, Карле?

— Невже Ви не розумієте? — у шаленстві сліз додалося люті. — Мене не приваблювала Аріель. Мене ніколи не приваблювали дівчата. Я не думаю про них так, як має думати чоловік. Розумієте? Тепер ви розумієте?

— А, — відреагував тато. І здавалося, він розумів.

— Я педик. Я виродок. Я схиблений виродок. Я…

— Карле, Карле, все гаразд.

— Ні, не гаразд. Усе моє життя я спостерігав за іншими хлопцями, аби переконатися, що поводжуся так само, як і вони. Я казав собі: саме так хлопці говорять, саме так хлопці ходять, так вони поводяться в компанії інших хлопців. Коли я був маленький, то не розумів, що зі мною відбувається. А коли я нарешті зрозумів, не міг перетравити того, хто я.

— Ти син Бога.

— Хворого Бога.

— Ні, Бога, який любить тебе.

— Якби Він мене любив, то створив би таким самим, як решту хлопців.

— Я не думаю, що ти виродок. Я не вважаю тебе хворим.

— Ні, Ви лише думаєте, що я вбивця.

— Ні, не думаю. І ніколи не думав.

— Правильно.

— Я завжди бачив у тобі молодика, який товаришує з моєю донькою і ставиться з повагою до моєї сім’ї. Знаю, ти в дечому помилявся. Однак за час усієї цієї страхітливої метушні я ні на секунду не повірив, що ти можеш скривдити Аріель. Це щира правда.

У батьковому голосі не було й дещиці злості, він намагався спокійно запевнити й переконати: точнісінько як під час проповідей, коли тато розповідав про Бога.

— Карле, хтось знає про це?

— Я нікому не розповідав, навіть Аріель.

— Але вона знала?

— Думаю, здогадувалася. Проте ми ніколи про це не говорили.

— Ти знав, що вона була вагітна?

— Сварка, про яку всі торочать, була через дитину.

— Дитину?

— Я сказав їй. Містере Драм, пробачте, але я думав, так буде краще. Я сказав, що знаю лікаря в Рочестері, який може їй зарадити.

— Аборт?

— Так, сер, аборт. Але вона і слухати не схотіла. Казала, що збирається народити дитину і виховувати її тут, у Нью-Бремені.

— Вона розповідала про батька дитини?

— Ні, жодного разу.

— Маєш думки щодо цього?

— Ні, сер.

— Вона втікала вночі, не знаєш до кого?

— Чесно, не знаю. Коли хотіла, Аріель могла бути дуже потайливою, що, власне, мені в ній і подобалося. Вона вміла зберігати таємниці — свої і ті, що їй довіряли. Я сподіваюся, це зостанеться таємницею. Містере Драм, Ви ж нікому не розповісте, що я Вам довірив?

— Ні, Карле.

— Я не знаю, що робитиму, якщо люди довідаються правду. Єдина причина, чому я розповів: Ви так само, як і Аріель, умієте зберігати таємниці. Я не хотів, щоб Ви вважали мене причетним до її загибелі, бо я ніколи того не зробив би. Я сумую за нею, я страшенно за нею сумую…

— Ми всі сумуємо.

Хтось відчинив двері