Читати книгу - "Звичайна вдячність"

— Я шукаю Гаса.

— Його тут нема.

— Біля церкви стоїть спортивна машина Карла. Він зараз із батьком? — Доул підійшов ближче.

— Так, — відповів я.

— Розмову закінчено?

— Так.

— Хлопці нишпорять?

Сержант підходив усе ближче і ближче, Джейк відступив крок назад.

— Є щось для мене? — Доул спочатку поглянув на мене, проте я був певний, що батько сваритиметься, якщо розпатякаємо почуте. Він став між мною та братом. Сержант повернувся обличчям до Джейка і нахилився:

— Скажи мені, Джейкі. Він зізнався в убивстві?

Джейк скривився. Пояснити, чи хотів він змовчати, чи, навпаки, щось розповісти, я не міг. Доул іще нижче опустив голову, міліметри відділяли його обличчя від братового.

— То зізнався чи ні?!

Губи Джейка затремтіли. Стиснувши кулаки, він виплюнув:

— Він не вбивця. Він педик, що б це не означало.

Очі Доула стали завбільшки із п’ять копійок. Він випрямився.

— Педик? Джейку, ти мусиш усе мені розповісти.

Тієї ночі я лежав у ліжку: таким спантеличеним я себе ще не пам’ятав. Занадто багато всього трапилося за один день. Спочатку сварка між Джулією Брендт і мамою, потім — материне дезертирство, приголомшливе зізнання Карла і насамкінець — наша з Джейком неспроможність протистояти Доулу, який не дав нам спокою, поки не вивідав кожну дрібницю Карлової розмови з татом. Замість сну в голові роїлися сотні думок, я почувався втомленим. Намагався розкласти все по поличках. Того дня трапилося щось набагато гірше; його годі було розтлумачити і зрозуміти, але на душі було мерзенно. Проста річ: на якийсь час я забув про Аріель і був щасливий. Господи, не минуло і тижня від її загибелі, її тіло ще навіть у землі не лежало, а я вже встиг про неї забути. Забуття тривало недовго — прогулянка з Джинджер Френч, приготування вечері з Гасом, а потім і сама вечеря з розмовами та сміхом. Її смерть знову повернулася з появою біля скляних дверей розбитого, морально знищеного Карла. Проте я почувався зрадником, найбридкішим братом Аріель, якого лишень можна уявити.

— Френку, — озвався Джейк.

— Що?

— Я оце думав.

— Про що?

— Про Карла. Про те, що він педик і таке інше.

Саме це слово зірвалося з братових вуст у підвалі і спровокувало хвилю цькування нас Доулом.

— Не промовляй більше цього слова, — попросив я його. — Якщо вже треба щось таке сказати, вживай «гомосексуаліст».

Саме цей термін мама час від часу вживала, розповідаючи про митців. У її словах не було зневаги. Я знав: для неї це не мало жодного значення. Проте в нашій хлопчачій компанії «педик» — то удар нижче пояса. Джейк мовчав.

— Вибач, що ти там казав? — перепитав я.

— Він боїться, що люди сміятимуться з нього, тому нікому нічого і не розповідав.

— І?

— Я не люблю говорити з людьми, бо боюся, що почну заїкатися, і з мене також почнуть глузувати. Я іноді почуваюся якимсь виродком.

Я повернувся і поглянув на його ліжко. У ванній горіло світло, дрібна його крихта падала з коридору в нашу кімнату. Я не бачив Джейка чітко, лише його невеличкий сіруватий силует під ковдрою. Я подумав про всі ті випадки, коли в моїй присутності братові перепадало від дітей. А це була лише мала частинка лайна, яку йому довелося відчути впродовж цих років за те, в чому не було його провини і зарадити чому він ніяк не міг. Я став почуватися ще гірше: гнилий брат, гнила особистість, що лише ображає та підводить інших.

— Ти не виродок, — люто кинув братові.

— Ти думаєш, Карл — виродок?

Я трохи подумав і вирішив. Усі ми різні; те, чим відрізнявся Карл, було нічим не гірше за те, чим різняться й інші.

— Ні, — відповів я.

— Ти думаєш, він говорив правду про Аріель?

— Так.

Довго лежали мовчки. Не знаю, про що думав Джейк, однак я мріяв стати кращою людиною, ніж був досі. Я почув, як брат потягнувся й повернувся до стіни, щоб зануритися в сон. Останнє, що сказав він того вечора:

— Я теж так уважаю.