Читати книгу - "Присмак волі"

Назад поверталися вже завидна і до місця ночівлі сотні дісталися швидко. Сотня була майже готова до походу. Подекуди ще поїли коней, і хлопці, сповістивши про події у польському стані, через деякий час також були готові до виходу в поле.

Сотник Петро оголосив про перехід до головного війська, і козаки, ставши колоною по четверо, почали рух у напрямку Пилявецького замку. Проїхали лише версти зо три і вже зустріли загін із козаків, що рухався їм назустріч. Петро виїхав наперед, привітався до їхнього сотника:

— Здоров будь, пане Гурію!

Той засміявся і, привітавшись із Петром, спитав у нього:

— А ти спав неподалік чи, може, розігнав польських вояків, що тепер їх і татари не доженуть?

Петро обняв свого старого друзяку і зауважив, що вони після вчорашнього бою залишилися позаду головного війська — для відпочинку.

— Добре, Петре... Поки Кривоніс не повів на переслідування недобитків польських, скачи до нього, прозвітуй! — весело закінчив Гурій та повів своїх далі.

Швидко потрапили до табору козаків, які вже були готові виступити на стан Заславського. Петро наказав своїм козакам чекати на нього, а сам зник, розчинився серед сотень вершників та козацького пішого війська, яке шикувалось у шеренги для бою проти польських драгунів.

Сотня Петра Гусака, що стояла осторонь, нікому не заважала, і повстансько-козацьке військо попрямувало вздовж берега Ікви — на штурм ворожого стану. Швидко повернувся Петро, і всі запитливо дивилися на його настрій, а він, побачивши стурбовані обличчя козаків, вигукнув:

— У запасних ми будемо! Відпочивати всім побіля коней!

Підлужний якось смиренно зітхнув, а козаки, в одну мить спішившись, стали оглядати коней — на випадок раптового наказу про вихід до бою.

Андрій і троє його друзів зібрались підкріпитися, поки вирішиться їхня подальша доля. Стали виймати з торбин харчі.

— Поїмо, хлопці, щоб удома не журилися, — пожартував Павло Година.

Санько підтримав його:

— Особливо як немає кому журитися...

У розмовах про домівку минув деякий час, поки сотня отримала наказ: виступити на підтримку повстанців, які не змогли зламати опору на одному зі станів польського війська.

Швидко зібравшись, сотня Петра Гусака вирушила на допомогу своїм. Розрізнені по пагорбах польські укріплені табори були оточені повстанським військом, як мурахами. Тут невпинно бахкали гаківниці, лави наступаючих вели безперервний вогонь з мушкетів, вистроївшись у декілька рядів. В окремих місцях уже виднілися білі прапори поляків, які здавалися в полон, а звідти, де війську Хмельницького вдалося прорватися через оборону до стану, лунали жахливі крики, і людський гул зливався з передзвоном заліза.

Петро Гусак повів своїх хлопців в обхід оборони поляків на західну тилову частину, щоб не випустити оборонців польського стану, які втікатимуть. Проїхати поміж окремими оборонними станами не було змоги, і сотня довго петляла по забайраченій місцевості, поки нарешті не опинилася позаду польської оборони.

Сюди вже проривалися деякі ляські вояки, яких козаки просто обеззброювали та саджали на землю під охороною. Сотня пересувалася на невеликому відрізку місцевості, бо ж розтягуватися було небезпечно. Якщо прорвуться з оточення поляки, то невідомо, чим закінчиться для козаків їхня спроба чинити опір очманілим від поразки ворогам.

Четвірка друзів пліч-о-пліч гарцювала на конях, не випускаючи втікачів, які при появі козаків самі віддавали зброю, примовляючи: «Проше пана. Тільки не віддавайте іновірцям-татарам. Ми, ваші полонені, молимо вас». Хлопці робили свою справу і при всяких умовляннях мовчки кивали головами на знак згоди.

Раптом неподалік залунали закличні голоси козаків з їхньої сотні. Усі, хто почув їх, швидко повернули на цей поклик. Виїхали на пагорб і побачили величезну людську хвилю, що котилася просто на них у безладному панічному стані. Тут почули голос Петра Гусака:

— Усім відступитися! Пропустіть їх! Нехай тікають!

Козаки поспішили віддалитися від цього безладного людського потоку, що змітав усе на своєму шляху. Вони стояли у безпечному місці і з якимось жалем дивились, як піші воїни і взяті примусом до війська обозні втікали подалі від цього страшного місця, де їх покинули на загибель їхні пани. Санько дивився на це страшне видовище, потім звернувся до друзів:

— Пани вже давно повтікали, лишили цих бідолах сідниці їм прикривати!

Андрій кивнув головою та сумно додав:

— А там, далі, їх уже чекають татари. Не будуть вони роздивлятися, де пани, а де холопи, сіктимуть усіх...

Нарешті людська хвиля прокотилася повз них, і Петро знову наказав ставати ланцюгом та переймати поодиноких утікачів.

— Це добре... Хоч небагатьох, але врятуємо від смерті. Потім Хмель візьме викуп за полонених, — промовив Павло, радіючи з того, що надійшов такий наказ. Нікому не хотілося бити втікачів, вважали це за гріх. Займалися людськими ловами, поки не стали вщухати сутички у стані ворога, а може, оборонці вже здавалися добровільно. Петро наказав вивести з вибалка бранців, і козаки, обступивши їх з усіх боків, повели до недавнього місця їхньої залоги.

Коли підійшли туди, то побачили, що тут не до їхніх полонених: сотні людей сиділи купами в різних місцях, похиливши голови, під вартою вояків повстанського війська. У стані, від якого вже нічого не лишилося, були перебиті вози, валялись забиті люди. Незрозуміло, хто з них поляк, а хто повстанець чи козак. Неподалік виднілися й інші польські оборонні табори, які також були захоплені повстаннями та козаками.

— Багату здобич поведуть татари,