Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

— Я знаю, де дістати білу дівчину, — несподівано сказав він. — Якби ви хотіли купити, продам недорого.

Мальбін похитав головою.

— Ми й так маємо досить клопотів, Ковуду, — сказав він, — щоб побільшувати їх старою бабою, та ще й платити… — І насмішкувато клацнув пальцями.

— Вона молода, — сказав Ковуду, — і гарна.

Шведи засміялися.

— В джунглях не буває гарних білих молодих жінок, Ковуду, — сказав Єнсен. — Гріх дурити давніх друзів.

Ковуду схопився на ноги.

— Ходімо, — сказав він. — Я вам доведу.

Мальбін з Єнсеном і собі підвелися. Їхні погляди зустрілися, і Мальбін підморгнув приятелеві. Усі пішли до хатини Ковуду. Всередині було темно, але вони змогли роздивитися, що на долівці на спальних циновках лежить якась жінка.

Мальбін ледь зиркнув на неї і вийшов.

— Їй, певне, вже тисяча років, Ковуду, — сказав він уже в дверях.

— Вона молода! — заверещав дикун. — Тут просто темно, і ти не роздивився. Чекай, я накажу вивести її на світло. — І він гукнув двом воїнам, щоб перерізали мотузки на ногах дівчини і вивели її на оглядини.

Мальбін і Єнсен не виказували ніякого, зацікавлення, хоча обом дуже на цьому залежало, — але не подивитися, а дістати у власність. Навіть якби в неї була пика макаки і статура баняка, як у Ковуду. Все, що вони хотіли знати, це: чи справді бранка негрів — та сама дівчина, яку кілька років тому вкрали в шейха. Вони гадали, що впізнають її: остання розповідь гінця, якого Ковуду вислав до шейха, містила опис її зовнішності.

Коли Меріем вивели з темної хатини на світло, двоє білих так наче знічев’я озирнулися на неї. Мальбін якимось дивом стримався від вигуку захоплення. Від дівочої краси йому перехопило подих, але він швидко оговтався і повернувся до Ковуду.

— Ну то що? — мовив він до старого вождя.

— Чи ж вона не молода й не гарна? — спитав Ковуду.

— Вона не стара, — відповів Мальбін, — але однаково нам з нею морока. Ми прийшли сюди з півночі не по жінок — їх тут для нас більш ніж досить.

Меріем спокійно дивилася на білих. Нічого доброго вона від них не сподівалася — такі самі вороги, як і чорношкірі. Вона їх всіх ненавиділа і боялася.

Мальбін Заговорив до неї арабською:

— Ми друзі, — сказав він. — Хочеш, ми заберемо тебе звідси?

Поволі, наче здалеку, доходили до її розуміння звуки колись знайомої мови.

— Я хочу бути вільною, — сказала вона, — і повернутися до Корака.

— Хочеш піти з нами? — перепитав Мальбін.

— Ні, — відповіла дівчина.

Мальбін повернувся до Ковуду.

— Вона не хоче йти з нами, — сказав він.

— Ви чоловіки чи хто? — спитав вождь. — Що, не можете її силоміць забрати?

— Зайвий клопіт, — відказав швед. — Ні, Ковуду, не потрібна вона нам. Хіба що заради нашої дружби з тобою можемо забрати.

Ковуду зрозумів, що почалася торгівля. Дівчина їм потрібна. Торгівля тривала довго. Нарешті вони зійшлися на шести метрах американського сукна, трьох стріляних гільзах і новому, блискучому складаному ножикові з Нью-Джерсі. І всі були раді, окрім Меріем.

Ковуду поставив умовою, що шведи разом з дівчиною виїдуть із його селища наступного ранку, і після закінчення торгу не мав охоти пояснювати причину своєї вимоги. Сказав тільки, що остерігається нападу чоловіка дикунки: якщо, мовляв, вони хочуть її зберегти, то нехай ближчим часом вивезуть за межі країни.

Меріем знову зв’язали і взяли під варту, цього разу. в наметі шведів. Мальбін намагався розбалакатися з нею, умовляти, щоб далі вона пішла разом з ними з власної волі. Він сказав дівчині, що вони відведуть її до її рідного селища, до шейха, але з’ясувалося, що вона радше ладна вмерти, і тоді почалися запевнення, що її туди не відведуть, бо й на думці в них такого не було. Розмовляючи з дівчиною, швед водночас не зводив погляду з її чудового обличчя та зграбного тіла. Відтоді, як він востаннє бачив її в селищі шейха, вона виросла й подорослішала. Досі в нього був суто практичний намір — продати її чимдорожче. Багато хто з французів чимало заплатив би за цю дівчину, це втілення краси й принадності. Але тепер, коли вона живою звабою стояла перед ним, усе інше забулося. Він підійшов ближче і поклав руку їй на плече. Дівчина випручалася. Тоді він схопив її в обійми, але щойно намірився поцілувати, як дістав дужий удар в обличчя. Тієї миті до намету зайшов Єнсен.

— Мальбіне! — вигукнув він. — Ти здурів!

Свен Мальбін пустив дівчину і повернувся до спільника. Обличчя було червоне від приниження.

— Що ти в біса тут робиш? — рикнув Єнсен. — Тобі вже не треба ніякого викупу? Якщо ми позбиткуємося з неї, то жодного су не отримаємо, бо вони нас запроторять до в’язниці. Я думав, Мальбіне, в тебе більше здорового глузду.

— Я ж не з дерева зроблений, — пробурчав той.

— Ліпше б ти був із дерева, — усміхнувся Єнсен, — принаймні доти, доки ми її не повернемо і не заберемо, що нам належить.

— Чорт забирай! — закричав Мальбін. — Вони будуть щасливі знов побачити її, а вона зрозуміє, що помовчати — в її інтересах. Чому б і ні?

— Бо я сказав — ні, — гаркнув Єнсен. — Я завжди давав тобі волю, Свене, але зараз саме той випадок, коли я кажу, як має бути, — бо я маю рацію, а ти ні, і ми обоє це знаємо.

— Ти