Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

— Як ти це вивідав?

— Завдяки де Пернеке. Тієї ночі, коли я його відмудохав, він намагався викрутитися, тому виклав серед іншого й це. Жінки клану страждали через докори сумління й усе йому розповіли. Вони думали, що привид хлопчика повернувся по них. І мали рацію, але в іншому сенсі.

— Чаклуни не вбили пацана?

— Навпаки, вони втаємничили його в свій культ. Подробиці я дізнався значно пізніше, коли розпитував Фарабо в тюрязі. Усі вважали його оповідь нелогічною. Це було не так. Він був божевільним, але спогади залишилися недоторканими й точними. Чоловіки з кланів покинули його з велосипедом посеред лісу, ніби в дитячій казці. Пацан катався собі стежками, нічого не підозрюючи. Коли він повернувся, родичі зникли. Він почав кликати їх, горлати, аж голос зірвав — усе даремно. Споночіло. По нього прийшли нґанґи. Фарабо нічого не розповідав мені про вишкіл, але ти вже знаєш про це достатньо, щоб уявити його страждання. Він мав таланти, які в навчанні лише розвивалися. До підліткового віку хлопець уже став грізним чаклуном.

Ця історія була схожа на самого Фарабо: логічна, але божевільна. До параноїдального психозу біснуватого додалася холоднокровна цілеспрямованість покинутої дитини.

— Як він утік від чаклунів?

— Не знаю. За якийсь час у Західному Касаї його підібрали й охрестили єзуїти. Він отримав ім’я Тьєрі Фарабо й можливість наздогнати шкільну програму. Під цим іменем він і вступив до університету Лонтано на факультет геології, мінералогії та гірничої справи. Насправді ж він стежив, як кажуть, за єдиною своєю сім’єю, єдиним своїм ворогом… Вже після першого вбивства він залишив поряд із жертвою схему — генеалогічне дерево. Знак, адресований засновникам міста: заблуканий син повернувся.

— Вони зрозуміли послання?

— Ні. Вони думали, що жерці з Майомбе не дотримали слова й вивільнили демона, що вселився в якогось робітника. Ось чому вони хотіли вбити всіх іммігрантів із Нижнього Конґо. Вірили в чорну магію, але ще більше вірили в білу, тобто в 375 Holland & Holland Magnum.[102]

Раптом до гулу двигуна додалося ревіння мотора в небі.

— Шепік, — прокоментував Морван і глянув на крихітний силует двомоторного літака, що завис угорі. — За п’ятнадцять хвилин будемо на борту.

Щойно досягнуть суходолу, вже не можна буде далі розпитувати батька. Старий закриється, ніби вовчий капкан. Це останній шанс зібрати все докупи.

— Де Пернеке, — Ерван заговорив гучніше, щоб перекричати ревіння двигуна «Enduro», — ти зустрічався з ним після цього?

— Ні. Він здав Білих Будівельників, тому вже не мав чого ловити в цих краях. До того ж, хлопець боявся, що випливе його зв’язок з убивством Каті.

— Чому він не доніс на тебе?

— Ти дурень, чи що? Він сів би разом зі мною за співучасть.

— Про нього більше нічого не відомо?

— Ти маєш на увазі, чи не надсилав він листівок? Ні. І я ніколи не намагався з ним зв’язатися. Знаю, що він працював психіатром десь у Валлонії. Помер кілька років тому. Рак із метастазами.

Залишалася тільки Меґґі. Ерван міг припустити, що Морван зглянувся на неї, що він боявся гніву бельгійців, але навіщо було з нею одружуватися? Засновувати сім’ю з гарпією, яка ним маніпулювала? Бо вона цього хотіла? Справді? Бо він боявся Білих Будівельників? Щось не клеїться.

Берег наближався: Кросс уже тримав у руках швартови, Морван скинув рятувальний жилет і схопився за клунки, готовий до виходу на суходіл.

— Ти не все мені розповів, — Ерван вчепився йому в руку.

— Чого тобі ще?

— Чому ти одружився з Меґґі? Чому не здався після арешту Людини-цвяха? У тебе багато недоліків, але ти ніколи не уникав би відповідальності.

Морван зупинився й нагородив сина широчезною посмішкою. На його буйволячому обличчі читалися водночас полегшення й тріумф. Зрештою він скинув з душі тягар і врятував сина. Чого ще просити?

— Я знав, що почавши цю історію, її доведеться так чи інакше закінчити…

— Відповідай: навіщо знадобився цей шлюб?

Старий заніс ногу над бортом човна й ступнув у воду: Кросс уже був на березі, керманич щойно заглушив двигун. Вони стягли з себе помаранчеві нагрудники, але залишилися у бронежилетах.

Морван подав синові руку й допоміг ступнути на тверду землю.

— Каті жила у віллі на околиці, куди ніхто ніколи не ходив. Наступного дня після вбивства, ще до того, як знайшли тіло, я нарив її адресу й пішов туди. Хотів перевірити, чи не залишилося якогось доказу, що свідчив би проти мене.

— Усі знали, що ви зустрічаєтеся.

— Я говорю про свої… негаразди. Я хотів упевнитися, що в неї нічого не залишилося на кшталт щоденника, не знаю… І недарма.

— Що ти знайшов?

— Дитину. За два місяці до того Каті народила хлопчика, і батьком був я. Ось чому вона приїхала до Лонтано: щоб мені повідомити.

— Ди… дитину?

— Вона так і не дочекалася слушної нагоди, щоб зізнатися мені, а може їй забракло наснаги. Це могло б усе змінити… Я завжди думав, що тієї останньої ночі вона призначила мені зустріч у Променистому містечку, аби нарешті розповісти. Але моє шаленство перемогло.

— Дитину?

У Ервана мовби платівку заїло. Очерет довкола нього колихався, ніби театральна завіса. Спектакль скінчився, але актор постійно повторював одну й ту саму репліку.

— Коли я знайшов немовля, у мене була приблизно така сама реакція, як і в тебе, — вів далі Морван. — Тоді все сталося дуже швидко. Певним чином ця дитина знімала всі сумніви, всі запитання. Це був мій син: я збирався прийняти його. І хай би яким божевіллям це могло здатися — Меґґі, яка підбурила мене до вбивства його матері, відразу зголосилася його виховувати. У мене й досі перед очима та картина: вона з розбитим писком, перебинтована, з тією крихіткою на руках пропонує мені цю збочену угоду: