Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

Спуск виявився пляшкою з вузьким горлечком. За кілька футів почав розширятися. Тримаючи лікті біля тулуба, відживлений зміг обмацати стіни.

— Спершу хай лізе Гальванеску, далі пхайте водяника. Якщо подолає вхід, зможе йти.

Грубому поплічнику доктора довелося перетікати у кілька заходів. Спершу втягнув рідину в черево і груди, аж став схожим на сніговика на підпірках. Це дозволило запхати ноги. Потім перегнав воду в кінцівки і перетворився на морську зірку. Проліз тулуб, і нарешті весь водяник сховався у темряві. Найлегше прошмигнув хлопчик. Замикав вовкулака. Він розмістив гвинтівку за плечима, примотав до пояса смолоскип і зібрав зі стін свічки. По-господарському розсудив, що «голодному псові і муха харч», й аж тоді пірнув у діру. У мить, коли кощі висадили двері, вибухнула бомба, припасена вовкулакою «на самий кінець». Земля здригнулася і ніби виплюнула капличку разом з десятками тіл голодних. Вхід засипало уламками.

Тюрина накрила ударна хвиля, він втратив сходи і покотився вниз. Коридор випрямився, і це сповільнило падіння. Нарешті сищик гепнувся на рівну поверхню. Обличчя притрусило суглинком. У носа вдарив могильний запах землі й мокриць. Тюрин ривком перекотився далі, молячись, щоб там було просторо й він не опинився під важкою тушею аквуса, який мав вилетіти наступним. Як сліпий, обмацав камеру: два аршини завширшки, з протилежної стіни долинуло дихання свіжого вітру. І раптом Тюрин з жахом усвідомив, що в коридорі тихо, за ним ніхто не йде.

Він запалив смолоскип і спрямував у діру, з якої випав, і ледь устиг відскочити. З коридору, як мішок зі сміттям, вивалився водяник. Виявилося, огрядна туша в момент вибуху застрягла у коридорі й зіграла роль матрацу для решти команди. Вони майже не зазнали ушкоджень і змогли проповзти частину шляху, а не пролетіти, як Тюрин.

— Там! — указав на джерело свіжого повітря відживлений. Зробив крок і провалився у темряву.

*

Цього разу знадобилося більше часу, щоб відхекатися. Поліціянту здалося, що всі шви напнулися і тіло от-от розвалиться на частини. Коли нарешті підвівся, побачив здивованого Парфентія, що високо тримав вогонь, намагаючись з’ясувати межі печери. Олександр Петрович ахнув. Скільки міг бачити, зяяла порожнеча. Лише стіна, з якої гепнулися, як обеліск, стриміла над головою. Світло вихопило діру на рівні трьох людських зростів. Блиснули окуляри Кендрика, за ним показався зляканий доктор.

— Цілі, хай йому грець! — прокричав Парфентій. Луна прокотилася склепінням.— Нічого собі землиці над нами,— вовкулака побив себе по боках і беззвучно розсміявся.— Мотузка десь у вас, спускайтеся,— крикнув у лаз.

Поки околодочний організовував спуск, відживлений зачудовано роздивлявся стіни. Печера мала ідеальну склепінчасту будову і нагадувала рукотворний тунель, на кшталт тих, що копають під міську каналізацію, тільки у десятки, а то й сотні разів більший. Стіни облицьовували гладкі однакові пластини в кілька долонь кожна. Дивним чином вони відбивали світло, ніби напоєні вогнем. І там, де Тюрин наближав смолоскип, наче з-під шару слюди, розгорялися таємничі написи. Що далі, то дивніший малюнок утворювали пластини. Вигадливий і до болю знайомий.

Кожен, хто спускався, по-своєму реагував на стіни. Гальванеску притулився чолом, як вірянин до ікони. Водяник з бульканням гепнувся навколішки і почав рокотати молитву. Найдивніше повівся хлопчик-Апі. Притулився щокою, провів маленькими долонями, ніби пестячи живе тіло.

— Що це з ними? — запитав вовкулака, чухаючи потилицю. Один не зауважив особливості кладки. Все міркував, як зняти мотузку. «І, мабуть, він єдиний, хто вірить у можливість повернення»,— подумав Тюрин.

— Гляньте, з чого стіни.

Парфентій махнув рукою на даремне заняття, роззирнувся — й аж присвиснув.

— Не було у діда баби, купив собі козу! То-то вони сказилися. А я думаю, чого здохлятиною пахне.

— Цій шкірі щонайменше тисяча років. Змій скинув її у день перемоги над армією Кирила.

Топчій охнув від подиву. Обидва подумали про розміри звіра, з чиєї шкіри утворилися стіни.

— Яким же він пробудиться?

— Змій казав: не дивися на зовнішнє. Навіть дрібне здатне містити цілий космос. Не оцінюй подобу — дивися у серце; тіло — лише мить, дух — нескінченний,— побожно шепотів Гальванеску.

— Змій мав подвійну подобу,— перебив доктора Тюрин.— Коли скинув цю шкіру, був Великим Воїном. Потому як дари покинули його тіло, знову став немов людина. Коли порушили його кістки, ці подоби з’єдналися. І ким прокинеться, навіть важко уявити.

Відживлений замислився над власними словами. Змій, як і він, шукав відповіді на питання, ким він хотів бути.

— Шефе? — покликав Топчій і наблизив смолоскип до стіни.

З кожним кроком світло ніби запалювало стіни. З-під величезної луски проступали таємничі послання. Хлопчик-Апі, після першого нападу пристрасті, впав у мовчазне заціпеніння. Тюрину здавалося, що тільки Апі розуміє справжній сенс написів. Професор міг би розтлумачити їх, але Тюрин намагався не думати, чи вижив він у битві за жовті корпуси.

Луна випереджала ходу, відбивалася від стін, губилася у темряві. Здавалося, печера ніколи не закінчиться. Подекуди вони зауважували діри на кшталт тої, з якої вистрибнули. Одного разу Топчій змусив усіх зупинитися і дослухатися. Божився, що чує позаду кроки. Тюрин збрехав, що нічого не помітив. Наказав пришвидшити рух. За його розрахунками, вони вже пройшли Кирилівську церкву.

Написи яскравими змійками розбігалися зміїною шкірою, кликали за собою, вказували шлях. Олександр Петрович і без того знав, що двері вже близько. Серце Змія у його грудях палало, прагнуло з’єднатися з першоджерелом.

Ставало дедалі світліше. Стіни ожили, завібрували, ніби у солодкому очікуванні. За десять сажнів попереду шлях перегородила темрява: склубочилася, зміцнішала, стала рельєфною. Ніби доти йшли крізь чорний туман і нарешті побачили справжній морок. Величною і страшною стіною встала легендарна печать, що тримає Змія. Всередині темряви, немов місяць, що несподівано визирнув з-за хмар і здивувався власній самотності, вигулькнуло безкровне обличчя Василини.

Тюрин остовпів, не бажаючи вірити у найгірше. Стіна поглинула жінку і, ніби в насмішку, виплюнула мертве лице. Невже він справді вірив, що зможе її врятувати?

— Хай мені грець! Вона жива,— випалив вовкулака, і лише тоді Олександр Петрович побачив, що міцно стулені повіки рухаються, ніби Василина спить і бачить кошмари.

Панну Айвс обплела матерія великої печаті, сповила