Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

Артем, середній на зріст, накачаний чоловік, з’явився хвилин за десять. Він вже повертався додому з прогулянки, ведучи на повідках двох такс шоколадного кольору. Увага його була зосереджена на тому, щоб улюбленці не рвалися ближче, ніж потрібно, познайомитися з іншими собаками: тоді б невідомо, наскільки довелося б відкласти повернення додому. Обидві, здавалося, виробляли енергію, коли видавалася можливість побігати та погратися… Але хазяїну потрібно вже було на роботу, а перед тим собак потрібно було повернути додому.

А тому Вікентія він помітив у останній момент. Втім, це було неважливо: навряд чи він би кинувся навтьоки… А тепер здивувався:

-О, привіт. А ти що,  мене чекаєш?

-Так. В нас із Мусою кілька питань є…

-Що іще сталося? Чи знову про цей клятий «Хаммер»? – Обличчям Артема пробігла гримаса.

-Саме про нього. А чому – знову?

-Бо мені вчора менти душу вийняли… - знову поморщився той. – Вас-то що цікавить?

-Мабуть, те ж саме. – Вікентій вирішив не казати, що його супутник зараз теж служить у поліції, тим більше, той не був ані слідчим, ані оперативником, а камуфляж сам по собі видавав людину бувалу, зрозуміло було, що власник носить його не просто так. – «Хаммер» був? Та де він, взагалі?

-Був, але не в мене. – Клімов роздратовано зітхнув, змушений вкотре розповідати одне й те саме. – Я у Криму працював … в одного місцевого діяча… Був там такий бізнесмен, Павло  Мазаров. Ну, як – бізнесмен? Кликуха в нього була – «Мазераті»…

-Зрозуміло, але нас цікавить «Хаммер». – Вікентій дивувався сам собі, що іще зберіг здатність жартувати.

-Так я ж про нього й розповідаю… Купили його дружині шефа, Мазарова, тобто. А оформили на мене. Я там … у легальній службі безпеки працював, мені ніколи нічого такого не доручали… От вони й вирішили, що так безпечніше. Вмовили. Я не хотів, насправді, навіщо, щоб воно на мені «висіло»? Але … Павло дуже просив… Не треба було погоджуватися. – Артем майже сплюнув, питання про цей «Хаммер», дійсно, набридли йому за вчорашній день. А можливо, він лише ввечері додому повернувся.

-Ну, а далі що було?

-А далі – по-перше, Анжела подарунок не оцінила. Вона, як виявилося, взагалі не дуже любила сідати за кермо, а тим більше – на таке авто. Ти ж, мабуть, знаєш, жінки часто віддають перевагу чомусь маленькому… А потім … вони швидко розлучилися. От «Хаммер» і залишився в шефа стояти. Звісно, довіреність в нього була. Ну, а … коли усе почалося… Я шефу одразу сказав, що буду їхати. Він хмикнув та сказав: тільки спочатку тачку на російські номери постав, та нову довіреність зроби. Я-то не хотів нічого спільного із цим мати. Своє авто вивіз, та ти бачив. – Він махнув рукою у бік паркувального майданчику біля будинку, де стояв «Паджеро Спорт» із кримськими номерами. – Але ж це – не моє, довелося зробити, як він казав. І з того часу, як поїхав, я ані Павла, ані «Хаммера» того не бачив. А тепер мені через нього…

-Тут серйозна справа, - вперше заговорив Муса. – І краще, якщо ви до неї непричетні…

-Можете перевіряти, як хочете.

-Інші будуть перевіряти. Але, якщо це так і є… До тебе питань, не буде… Бувай.  Ходімо, Муса. Нам до наступного потрібно…

А Артем Клімов лише вилаявся, проводжаючи очима білий «Приіус» із зеленими номерами та якоюсь символікою на дверцятах.

-Ти йому віриш? – спитав Муса, лавіруючи між машинами. От тепер їм було нелегко, бо дістатися знову потрібно було до центру міста. Транспорту ставало усе більше.

-Так. Це логічно, та … вкладається у схему…

-Завжди в тебе схеми…

-Це так і працює, - посміхнувся на бурчання друга Вікентій. – Краще скажи, в тебе є хтось … у прикордонників?

-Так. А що?

-Потрібно дізнатися, чи не перетинав останніми днями кордон такий собі Дьомін Микита Миколайович, громадянин Росії. Та, якщо перетинав, - де, на чому, і, якщо вказував адресу для самоізоляції…

-Зрозуміло. Зараз… - До правил дорожнього руху Муса явно ставився без поваги, а тут іще й витягнув телефон, та тримав кермо однією рукою. Слухаючи, як той пояснює своє питання комусь критичною необхідністю,  Вікентій дістав власний телефон, та набрав іноземний номер. Це мало бути дорого, але він ще уночі поповнив рахунок, знаючи, яку розмову доведеться провести.

-Не чекав вашого дзвінка … телефоном, - почув він голос Юксела Коча. Дійсно, минулого разу вони із Нікою спілкувалися із турецьким поліцейським за допомогою відеозв’язку на ноутбуку.

-Тут не до витрат. Події розвиваються. Вам потрібно знати про це. Бо … формально це різні справи у різних країнах, але ми розуміємо, що є зв’язок, - переконливо говорив Вікентій. А потім повідомив головне: - Ніку викрали. Моя донька при цьому ледь не загинула. Ви не можете … офіційно співпрацювати із нашою поліцією. Але, можливо, захочете допомогти…

-Ви їх там … тримаєте у кулаку? – іронічно спитав турок. Мабуть, розумів, як адвокат має обходитися із поліцейськими у власній країні, якщо вже отримував те, що потрібно, від нього самого. – Що вас цікавить?

-Виконавців ви, як я розумію, не знайшли. Тих, хто встановив цю радіоактивну капсулу. Але, можливо, знаєте, хто та як ввіз її до Туреччини?