Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

Не було б великого реформістського уряду лейбористів, бо не було б становлення демократії. Не існувало б профспілок, тому що їх було б придушено, разом зі свободою слова і громадянськими правами. І Лондон уже не став би сучасною жвавою світовою столицею, а був би брудним і зневаженим сателітом, де батьків поп-зірок — якщо такі узагалі з’являлися б — спонукали б хрестити дітей Адольфами, а не Вінстонами.

Коли щось таке, як британський характер, існує (а він радше є), то він сформований навколо чеснот Вінстона Черчилля — загалом веселого, але вряди-годи і войовничого; непоштивого, але з шанобливим ставленням до традицій; непохитного, проте сентиментального; з бездоганним володінням мовою і всілякою грою слів; палкого до спокус випивки та їжі.

Його образ має значення не лише для політиків, які заявляють підтримку його ідеалам, а й для людства загалом. Він — модель наслідування для будь-кого, хто не зовсім добре вчився у школі, хто так ніколи і не вступив до університету, не дуже петрав у математиці.

Він говорить від імені кожного, хто боявся не виправдати сподівання батьків, хто відчував себе невдахою, хто боровся з депресією, хто споживав, курив чи пив, певно, більше, аніж варто було б, і тих, хто відчуває, що мусить боротися попри все.

Зберіть їх усіх докупи, й отримаєте силу-силенну людей.

***

24 січня 1965 року, у віці 90 років, Вінстон Черчилль помер. Приблизно 300 тисяч людей пройшли біля його труни, коли вона була виставлена для прощання у Вестмінстерському холлі, — уперше, відколи помер герцог Веллінгтон, було надано право на таке прощання людині з народу. Можна побачити її на плівці — Британію покоління моїх батьків: старих із запалими щоками в повстяних капелюхах, жінок у важких плащах і хустинах; але також і молодих чоловіків у вузьких брюках та жінок у коротких спідницях, з тушшю, фарбованим волоссям та червоною помадою на губах; люди плачуть, пильно дивляться і тримають примітивні фотокамери.

Після панахиди у соборі Святого Павла тіло Черчилля перевезли на баркасі «Гавенґор» від Тауерського пірса до Ватерлоо, і, коли минали доки лондонського порту, підйомні крани схилялися, віддаючи йому честь. Спеціальним потягом його доправили до Бледона в Оксфордширі, де поховали на території церкви — тієї самої, шпиль якої можна побачити з вікна кімнати, де він народився.

У тому селищі не знайти особливого знака, який би вказував, що саме тут місце його вічного спочинку, звісно, жодного вказівника на дорогах. Я минаю ворота і зупиняюсь перед його могилою. Лишайник та природні зміни уже трохи псують надпис на великій плиті.

Він там лежить зі своєю дружиною, матір’ю, батьком, братом і дітьми. Настав час поміркувати востаннє над величчю тієї душі: та не про те, що він зробив або як зробив, а про те, звідки взялась його безмежна енергія.

Розділ 23

Фактор Черчилля

Правда у тому, що, хоч мені й любо писати та думати про Вінстона Черчилля, старий іноді може трохи й присоромити мене. Покваплюся зізнатись, робота над його темою завжди є неймовірним задоволенням — проте, коли намагаєшся дати справедливу оцінку його життю, пронизливо усвідомлюєш, що прикутий до його генія, генія неймовірної енергії та плодючості.

Ті з нас, хто нікчемно намагався зайнятись бодай якоюсь із його справ, розуміють, наскільки це важко. Якщо ви колись хотіли стати політиком, чи журналістом, чи істориком — чи хоча б живописцем, — ви, зрештою, дивуєтесь, звідки, заради Бога, у нього було це все.

Мій довгий ланч із онуком Черчилля Ніколасом Соумзом уже добігає кінця. «Ґриль рум» виставляє рахунок на оплату — черчиллівського масштабу, і я намагаюся знайти відповідь на своє останнє велике запитання. Його дідусь був людиною, яка змінила хід історії. Що ж рухало Черчиллем?

Соумз хмуриться і замислюється, а затим дивує мене відповіддю, що його дід був таким собі звичайнісіньким чолов’ягою. Робив те, що робить кожен англієць: влаштовував безлад у домі, знаходив час для хобі й усіляке таке. «Він, розумієте, багато в чому був цілком посередньою такою, сімейною людиною», — каже Соумз.

Але ж, заперечую я, жодна посередня «сімейна людина» не продукує друкованих слів більше за Шекспіра і Діккенса, разом узятих, не здобуває Нобелівської премії з літератури, не вбиває незліченну кількість людей в озброєних конфліктах на чотирьох континентах, не служить на кожній великій державній посаді включно із постом прем’єр-міністра (двічі), не є невід’ємним персонажем перемоги у двох світових війнах, не продає посмертно свої картини за мільйон доларів. Я намагаюся вибороти знання про первинне джерело його ментальної енергії.

А що насправді ми розуміємо під розумовою енергією? Чи це щось психічне, чи щось фізіологічне? Чи був Вінстон Черчилль обдарований генетично або гормонально якимись вищими процесами внутрішнього згоряння, чи вони виникли внаслідок психологічного гартування в дитинстві? Або, можливо, це було поєднання обох? Хто знає — припускаю, все залежить від вашої відповіді на питання взаємозв’язку розуму й тіла.

«Хтось спалює вогкі оберемки хмизу, — каже у влучному пророцтві Вільям Батлер Єйтс. — Інші ж можуть поглинути цілий займистий світ, сидячи у маленькій кімнатці». Хотіли колись побачити 12-циліндровий 6-літровий двигун, що здатен поглинути весь займистий світ, — погляньте на Черчилля.

Пригадую, коли мені було десь 15 років, я читав нарис психолога Ентоні Сторра, у якому він стверджував, що найбільшою і найважливішою була Черчиллева перемога над самим собою.

Що він мав на увазі, так це те, що Черчилль у школі завжди усвідомлював, що є дрібним боязким коротуном, — пригадайте випадок, коли у нього кидають м’ячі від крокету, а він тікає. Тож через силу волі він вирішив побороти власне боягузтво і затинання та стати тим 80-фунтовим слабаком, який, тренуючись із гирями, здобуде тіло Чарльза Атласа126. А коли підкорено власний страх, аргументує автор, неважко підкорити й усе інше.

Я завжди вважав цей аналіз чудовим, але й вразливим до принципу «порочного кола». Тобто: чому він вирішив опанувати свій страх? Чи справді він був боягузом? Чи перестрашений школярик знищив би вщент солом’яний капелюх страхітливого директора? На цьому етапі більшість читачів, сподіваюсь, уже засвоїли достатньо знань, аби сформувати доволі чітке розуміння психології Черчилля, і, напевно, нам уже не потрібно заглиблюватись далі у ці питання.

Отож, із чого складалася та суміш? Був батько, це безсумнівно: біль невизнання та критики Рендольфа і жах невиправдання його сподівань; потреба після його передчасної (із