Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

— Тобто це не твоє діло.

Вона не знала, чи Неджа намагався витягти з неї інформацію для батька, чи просто хотів трохи поговорити. На її думку, це й не мало значення. Присутність Чаґханя заледве була таємницею, а надто після його драматичного порятунку Алтанем за східними воротами. Однак, може, саме тому Міліція боялася його ще дужче, аніж інших Цике разом узятих.

За кілька кроків від них Суні запалив одну з особливих бомб Жамси й швиргонув її через барикаду.

Вони низько припали до землі й затулили вуха, а їхні ніздрі заповнив знайомий кислотний, сірчаний сморід.

Обстріл стрілами припинився.

— Це лайно? — з натиском запитав Неджа.

— Не питай, — відповіла Жинь.

Під час тимчасового затишшя, здобутого завдяки лайняній бомбі Жамси, вони вийшли з-за барикади й кинулися далі вулицею, щоб дістатися наступного з п’яти перехресть.

— Я чув, що від нього аж мурахи по шкірі, — продовжив Неджа. — А ще що він із Внутрішніх держав.

— Цара теж із Внутрішніх держав. І що?

— Я чув, що він надприродний, — сказав Неджа.

Жинь пхикнула.

— Ми в Цике. Ми всі надприродні.

У повітрі прокотився сильний вибух, а за ним серія спалахів вогню.

Алтань.

Він вів усіх за собою. Його скаламучене полум’я вкупі з чималою кількістю порохових вистав Жамси зчинили низку великих пожеж, які суттєво покращили видимість уночі.

Алтань прорвався до наступного перехрестя. Нікарці продовжували наступ.

— Але він може те, що спірлійцям не під силу, — сказав Неджа, поки вони просувалися вперед. — Кажуть, може читати майбутнє. Надламувати свідомість. Батько говорить, що про нього чули навіть Воєначальники. Ти знала? А це наводить на деякі думки. Якщо в Алтаня такий могутній лейтенант, якого бояться навіть Воєначальники, то навіщо відсилати його з Кхурдалайна? Що вони задумали?

— Я не шпигуватиму за власним підрозділом для тебе, — сказала Жинь.

— А я й не прошу, — м’яко промовив Неджа. — Лише кажу, щоб не втрачала пильності.

— А ти не пхай носа у справи мого підрозділу.

Але Неджа вже не слухав, він дивився поверх плеча Жинь на щось далеке вздовж причалу, де пробивався перший фронт нікарських солдатів.

— А це що?

Жинь витягла шию, щоб і собі побачити те, на що він дивився. А потім спантеличено скосила очі.

Дивний зеленкувато-жовтий туман почав сунути на блокаду до двох загонів перед ними.

Немовби вві сні, бій зупинився. Передовий загін завмер і опустив зброю майже в гіпнозі, коли хмара досягла стіни, зупинилася, збираючись хвилею, а потім важко перевалилася в окопи.

А потім почувся крик.

— Відступаємо, — загорлав командир загону. — Відступаємо!

Міліція миттю змінила напрямок, почавши неорганізовано відступати подалі від газу. Вони кинули позиції, здобуті у важкому бою біля причалу, аби лишень утекти.

Жинь закашлялася й на бігу озирнулася через плече. Більшість солдатів, які не змогли втекти від газу, лежали й хапали ротами повітря, корчилися на землі, дряпали обличчя, немовби їх атакувало власне горло. Інші лежали вже без руху.

Вістря стріли черкнуло Жинь по щоці, сама стріла врізалася в землю перед нею. Кутик вуст вибухнув болем, вона прикрила його рукою й побігла далі. Солдати Федерації обстрілювати їх із-за хмари отруйного туману, немовби збиралися зняти одного за одним…

Попереду Жинь замайоріла лінія дерев. З нею буде все гаразд, щойно вона сховається за листям. Жинь опустила голову й кинулася туди. Ще лише сто метрів… п’ятдесят… двадцять…

Позаду почувся здушений стогін. Жинь повернула голову, щоб озирнутись, і перечепилася через камінь за мить до того, як ще одна стріла просвистіла в неї над головою. Кров зі щоки залила очі. Жинь нестямно витерла її і припала до землі.

Як виявилося, стогнав Неджа. Він нестямно повз уперед, але газ таки його наздогнав. Вони зустрілися поглядами в тумані. Він підняв до неї руку.

Жинь нажахано дивилася, розкривши рота в мовчазному крику, як газ огортає його.

Крізь газ вона бачила, як до них наближаються постаті. Солдати Федерації. Вони вдягли на голови великі штуковини, маски, які закривали їхні шиї та обличчя. Схоже, до газу вони були неуразливі.

Один підняв велику руку в рукавиці й указав туди, де лежав Неджа.

Навіть не думаючи, Жинь затамувала подих і кинулася в туман.

Туман обпік шкіру, щойно вона його торкнулася.

Жинь зціпила зуби й рвонулася вперед через біль, але заледве ступила десять кроків, як хтось ухопив її за плече й потягнув назад із загазованої зони. Вона шалено відбрикувалася, щоб вирватися.

Алтань не відпускав.

— Відчепися! — вона вдарила його ліктем в обличчя.

Алтань спіткнувся і схопився за носа. Жинь спробувала обійти його, але Алтань смикнув її назад за зап’ясток.

— Що ти робиш? — рвучко запитав він.

— Вони схопили Неджу! — закричала вона.

— Мені байдуже, — він штовхнув її до лінії дерев. — Відступаємо.

— Ти кидаєш одного з наших на смерть!

— Він не один із наших, він один із Сьомого. Уперед.

— Я не кину друга!

— Кинеш, якщо я накажу.

— Але Неджа…

— Я не почуватимуся винним за це, — сказав Алтань і вдарив її кулаком у сонячне сплетіння.

Приголомшена, паралізована, Жинь упала на коліна.

Вона чула, як Алтань вигукує накази, а потім хтось підняв її, перекинув через плече, немовби дитину. Жинь брикалася й кричала, коли солдати тягли її до бараків. З-за спини вояка їй здалося, що вона розгледіла, як солдати Федерації в масках потягли Неджу геть.

Газова атака справила саме той ефект, якого Федерація і прагнула. Цукрова бомба була руйнівною, а газова атака — страхітливою. Нажахані мешканці Кхурдалайна висипали на вулиці. І хоч сам газ розвіявся вже за годину, про нього швидко розійшлися чутки. Про туман, ворога, який убиває всіх без розбору. Від випарів ніде було сховатися. Цивільні почали масово тікати з міста, не впевнені, що Міліція здатна їх захистити. Вулиці огорнула паніка.

Солдати Дзюня горлали охриплими голосами, намагаючись переконати цивільних, що в стінах міста безпечніше. Але люди не слухали. Вони почувалися в пастці. Вузькі, звивисті вулички Кхурдалайна означали певну смерть, якщо буде ще одна газова атака.

Ціле місто потонуло в хаосі, командири скликали термінову нараду в найближчій штаб-квартирі. Цике юрмилися в кабінеті Воєначальника Барана разом з іншими Воєначальниками та їхніми молодшими офіцерами. Жинь прихилилася до стіни в кутку, просто слухаючи, як командири сперечаються про негайну стратегію.

Атаку на пляжі пережив лише один солдат Дзюня. Він відстав, кинув зброю й побіг, щойно побачив, як товариші почали задихатися.

— Це було ніби дихати полум’ям, — розповів він. — Ніби розжарені голки простромили легені. Я думав, що мене душить якийсь невидимий демон… горло стиснулося, я не міг дихати… — він здригнувся.

Жинь слухала та обурювалася, що він не Неджа.

«Лише п’ятдесят метрів. Я могла його врятувати. Могла витягти нас обох».

— Треба зараз же евакуювати середмістя, — сказав Дзюнь. Він був навдивовижу спокійним як для людини, котра щойно втратила понад сотню своїх людей в отруйному тумані. — Мої люди…

— Ваші люди контролюватимуть натовп. Цивільні затопчуть одне одного, намагаючись вибратися з міста, і муґенці легко зможуть