Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Неймовірно, але Дзюнь не сперечався.

— Ми зберемо штаб-квартиру й перейдемо далі у склад Сіхан, — продовжив Алтань. — А полоненого можемо кинути в підвал.

Жинь різко підняла голову.

— Якого полоненого?

Вона неясно розуміла, що взагалі не мала говорити, що рядовий солдат Цике не є учасником цієї наради й не має права голосу. Але вона була надто поглинута скорботою та виснажена, щоб цим перейматися.

До неї нахилився Унеґень і пробурмотів на вухо:

— Один із солдатів Федерації втрапив у власний газ. Алтань забрав його маску й витягнув його.

Жинь із невірою кліпнула.

— Ви поверталися? — запитала вона. Їй здалося, що голос прозвучав дуже гучно. — У вас була маска?

Алтань роздратовано зиркнув на неї.

— Зараз не час, — сказав він.

Жинь важко звелася на ноги.

— Ти дозволив одному з наших померти?

— Ми обговоримо це потім.

Вона розуміла, теоретично, стратегічну вигоду від утримання полоненого Федерації. Останніх солдатів Федерації, яких спіймали за шпигунством на іншому березі річки, одразу розірвали розлючені цивільні. Але все ж таки…

— Навіть не віриться, — промовила Жинь.

— Ми наглянемо за евакуацією штаб-квартир, — голосно сказав Алтань, заглушуючи її. — Перегрупуємося в складі.

Дзюнь коротко кивнув, а потім пробурмотів щось своїм офіцерам. Вони віддали йому честь і вибігли зі штаб-квартири.

Алтань тим часом віддавав накази Цике:

— Царо, Унеґеню, Жамсо, організуйте нам безпечний прохід до складу і спрямуйте туди офіцерів Дзюня. Бадзі та Суні, допоможіть Енькі спакувати майстерню. Решта на позиції, на випадок ще однієї атаки, — біля дверей він зупинився. — Жинь. Залишся.

Жинь затрималася. Виходячи, Унеґень знервовано глянув на неї.

Алтань зачекав, доки вони лишилися самі, а потім зачинив двері. Він перетнув кімнату і став так, що між ними майже не лишилося відстані.

— Не супереч мені, — тихо сказав він.

Жинь схрестила руки.

— Взагалі чи тільки в присутності Дзюня?

Алтань не купився.

— Відповідай мені, як солдат командиру.

— Або що? Накажеш Суні витягти мене з кабінету?

— Ти переступаєш межу, — голос Алтаня опустився до небезпечно малої гучності.

— А ти дозволив померти моєму другові, — відповіла Жинь. — Він лежав там, і ти його покинув.

— Ти не змогла б його витягти.

— Ні, змогла б, — не вгавала Жинь. — А навіть якби й не змогла б, ти зміг би, ти міг урятувати мого друга замість того, щоб витягувати якогось солдата Федерації, який заслуговував там померти…

— Полонені мають більшу стратегічну вагу, ніж окремі солдати, — спокійно промовив Алтань.

— Маячня, — прогарчала вона.

Алтань не відповів. Він підійшов ще на два кроки й ударив її в обличчя.

Вона навіть не спробувала захиститися. Прийняла повну силу його удару без підготовки. Удар був таким сильним, що її голова смикнулася вбік. Від несподіваного тиску підігнулися коліна, і вона впала на землю. Приголомшена, Жинь підняла руку до щоки. На пальцях лишилася кров — Алтань відкрив її рану від стріли.

Вона повільно підняла погляд на Алтаня. У вухах дзвеніло.

Його багряні очі зустрілися з її очима. Неприхована лють на його обличчі приголомшила її.

— Як ти смієш, — сказав він. Його голос був надмірно гучним, спотвореним у її вражених вухах. — Ти неправильно розумієш суть наших стосунків. Я тобі не друг. Я тобі не брат, хоча ми й могли б бути ріднею. Я твій командир. І ти не оскаржуватимеш моїх наказів. Ти виконуватимеш їх, не ставлячи запитань. Або ти кориш­ся мені, або йдеш із лав Міліції.

Його голос мав подвійний тембр, подібний до тембру Дзяна, коли він відкрив порожнечу в Сінеґарді. Алтаневі очі спалахнули червоним, ні, вони були не червоні, а кольору самого вогню. Позаду нього розгоралося полум’я, біліше та жаркіше, аніж те, яке вона коли-небудь прикликала. Жинь була невразлива до власного вогню, але не до вогню Алтаня. Його полум’я обпікало, заважало дихати, змушувало відступати.

Дзвін у вузах сягнув крещендо.

«Він не має права так поводитися з тобою, — прозвучав голос у голові Жинь. — Не сміє залякувати тебе». Вона не могла дозволити собі зайти задалеко й зіщулитися від страху. Ані перед Алтанем, ані перед будь-ким.

Жинь підвелася й, сягнувши кудись усередину себе — кудись у злісну, темну та жахливу частину себе, — відкрила канал сутності, яка чекала, доки її прикличуть. Кімната нахилилася, немовби на неї дивилися крізь довгу багряну призму. Знайомий жар повернувся у вени, жар, який вимагав крові та попелу.

Крізь червоний серпанок їй здалося, що Алтаневі очі розширилися від подиву. Вона розправила плечі. Полум’я стікало з плечей і назад, полум’я віддзеркалювало Алтаневе.

Вона ступила крок до нього.

Кімнату наповнило гучне потріскування. Жинь відчула сильний тиск. Затремтіла під його вагою. Почула пташиний сміх. Почула задоволене зітхання бога.

«Ви діти, — пробурмотів Фенікс. — Дурні, сміховинні діти. Мої діти».

Алтань був приголомшений.

Але тільки-но її полум’я почало опиратися його вогню, їй знову стало неприємно спекотно, немовби чужий вогонь випалював її. Алтаневе полум’я було ніби джерело безмежної ненависті. Воно палило глибоко й повільно. Жинь майже могла відчути його смак, його отруйні наміри, давні страждання — і це жахнуло її.

Як одна людина може так несамовито ненавидіти?

Що з ним трапилося?

Жинь більше не могла втримати свого полум’я. Алтаневе горіло дужче. Вони мірялися силою духу — і вона програла.

Якусь мить вона ще намагалася, а потім полум’я знову ковз­нуло вглиб неї так само швидко, як і з’явилося. Алтанів вогонь згас через мить.

«Ось воно, — подумала Жинь. — Я переступила межу. Це кінець».

Але Алтань не видавався роздратованим. Не скидалося на те, що він збирається стратити її.

Ні, він був задоволений.

— То он що для цього потрібно, — сказав він.

Жинь почувалася спустошеною, немовби вогонь випалив щось усередині неї. Вона навіть не могла гніватися. Тож просто стояла.

— Та пішов ти, — сказала вона. — Пішов ти.

— Повертайся на пост, солдате, — наказав Алтань.

Вона вийшла з його кабінету, грюкнувши дверима.

«Та пішла я».

Роздiл 20

— Он ти де.

Жинь знайшла Чаґханя на північній стіні. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і спостерігав, як вузькими вулицями Кхурдалайна снують цивільні, немов мурахи, що вибігли зі зруйнованого мурашника. Вони тяглися крізь міські ворота безладним натовпом, разом із пожитками, складеними на вози, прив’язаними на биків та коней, закинутими на плечі на палях, призначених для носіння води. Дехто просто тягнув речі за собою в мішках. Люди вирішили радше випробувати долю на відкритій місцевості, аніж іще бодай на день лишитися в приреченому місті.

Міліція лишалася в Кхурдалайні: він досі був стратегічною базою, яку потрібно втримати, — але тепер вони захищали самі порожні будівлі.

— З Кхурдалайном покінчено, — сказав Чаґхань, прихилившись до стіни. — І з Міліцією також. Надалі постачання вже не буде. І лікарень. І їжі. Солдати б’ються в битвах, але життя армії підтримують цивільні. Втратиш джерело ресурсів — програєш війну.

— Мені треба з тобою поговорити, — промовила Жинь.

Чаґхань повернувся до неї обличчям, і вона мало не здригнулася від тих очей без зіниць. Він ковзнув поглядом до яскраво-червоного сліду на її щоці. Його