Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу повагом, а далі дрібніше та дрібніше, поки не перейшла на козачок. Смичок несамовито забігав по струнах; струни аж клацають та цмокають, виводячи дрібушку. У Проценка аж жижки під ногами сіпало; а перед очима розвернувся рівний та чистий двір, а посеред нього — весілля... Йому ввижається, як дрібненько перебирає ніжками ота дівчина; як отой парубок налягає на закаблуки, садячи тропака... А он, а он, — наче м'яч застрибав, пішов другий навприсядки. "Ану, ще наляж, піддай огню! піддай палу!" — кричить дружко, б'ючи в долошки... І знову все зразу обірвалося.

Довбня замовк; а Проценкові все ще вчувається дрібний козачок, все ввижається, як крутяться перед його очима люди. Чийсь регіт очуняв його; він мов спросоння підвів голову, оглянувся... То з кухні доносився регіт. Христя не видержала і схопилась з полу та пішла по хаті вистрибом, а Мар'я з печі реготалася.

— Х-х-у! — зітхнув Проценко. — Батечку мій! та се страшна штука! — скрикнув він.

А Довбня, мов не чув нічого того, почав знову:

Ой стін, сосно,

Та розвивайся!

Рано, рано!.. —

понеслася журлива пісня; і в голос їй дружкова шабля гепає в стелю раз, удруге і втретє. Ті забої — наче на даний поклик — повідають, що незабаром почнеться щось поважне та дуже вразливе! І воно справді почалося... Пісня затихла. Гомін — не гомін, а якась трусанина знялася. "Пора молоду виряджати до молодого. Пора!" — гукає дружко. Дружки починають важковажко, і музика підтягує їм ще важче... "Вставай, княгине, прощатися з родом та з своєю волею дівочою. Тепер ти вже не вільна птиця, а чужа робітниця. Свекруха тобі голову скребтиме, а свекор докорятиме, та нікому буде заступитися; своя дружина поб'є-полає — та нікому пожалувати. Сльози та скорбота та довічна нагальна робота красу твою знехтує, саму тебе зігне та зостаріє. Вставай же, княгине, прощайся з своїм родом, своєю волею та красою дівочою!" І княгиня, спотикаючись від сліз, іде уклонятися батькові-матері... Настала важка хвилина. Скрипка у Довбні стогне-ридає. У Проценка аж зітхання сперлося в грудях, аж сльози виступають на очах... От-от вони бризнуть!.. Вони б, може, і бризнули, якби дружко, порядкуючи, не вигукнув: "Годі, годі! рушаймо!.." І знову понеслася маршова пісня, спершу гучнозично, а далі все тихше та тихше, мов молодецький поїзд, виїхавши з двору, спустився у балку або сховався за лісом-горою... Тепер тільки Довбня спустив З плеча скрипку і положив її на столі.

— Оце вам і весілля до вашої опери, — сказав він і почав витирати піт З лоба.

— Хх-у! як уморився! Хай йому гаспид, — додав і мерщій побрався до тютюну.

Проценко сидів, мов на угіллях: очі в його горіли, щоки пашіли, зітхання важке, поривчасте.

— Господи! — скрикнув він, зломивши пальці, що вони у його аж хруснули. — Перше зроду чую на своєму віку таку непевну музику! Хай тепер італьянці або німці підкинуться з своєю!.. То ж — великі генії творили, а це — народ... проста народна пісня!.. О, я, здається, розуму позбудуся! — скрикнув він і забігав по хаті. Нешвидко після того прийшов він до пам'яті і заговорив спокійніше:

— Не ждав! Не ждав я такого, правду кажучи. Я думав, що Лука Федорович забув про моє лібретто; та й сам почав забувати про нього... Аж бачу — ні. Хоч ваша музика і не до слів, зате — яка артистична штука! Що ви думаєте робити з своєю п'єсою?

— Що ж я зроблю з нею? Нічого... пограю кому-небудь, та й годі! — одказав Довбня, випускаючи з рота цілий оберемок диму і огортаючись ним, наче хмарою.

— Як нічого? — скрикнув Проценко. — Ні, так не годиться: вашу п'єсу треба в ноти завести та надрукувати! Треба повідати людям, які дорогі та музичні мотиви виховує народна пісня! Великий гріх буде, як ви їх так занехтуєте.

— А де я у гаспида візьму грошей, щоб надрукувати? — спитався Довбня.

— Хочете, я візьмуся? У мене в Петербурзі є один знайомий музика. Я до нього одішлю. Хай покаже Бернардові чи кому там... І вашу п'єсу надрукують, безпремінно надрукують... Багато знайдеться рук узятися за таке митецьке діло... Зяграйте ще що. Козачка чи те місце, де молода прощається З родом... Голубчику!.. А знаєте що? У таких справах, знаете, хто найкращий оцінщик? Народ! простий народ! Ви нікому не вигравали?.. Кликнемо Христю, Мар'ю, прислуга тут — хай вони послухають; та спитаємо, що вони скажуть, — цвірінькав Проценко.

Довбня лукаво усміхнувся у свого рудого вуса.

— Ви смієтесь? — скрикнув Проценко. — Ви знаєте Пушкіна?.. Знаєте, кому він читав свої народні пісні? Своїй няньці — Радіоновні! І коли та чого не розбирала, він перероблював свої безсмертні твори...

— То ж слово, а це голос, — перебив Довбня.

— Ну, то що? Візьмемо Шевченка, — почав доводити Проценко. — Прочитайте його народові — і він буде плакати! А скажіть, кого з нас Шевченко не хапає за серце? Ви теж — музикальний Шевченко.

— Далеко куцому до зайця! — увернув Довбня, та Проценко не слухав.

— Як той, так і ви, — гукав він на всю хату, — за основу взяли народну пісню, на ній построїли свої твори. Його народ розуміє — повинні і голос розуміти. О-о! Народ — великий естетик!.. — придавив він на сьому слові і, повернувшись до Довбні, запитав: — Кликнути, чи що?

Довбня мовчки хитнув головою. Йому більше всього бажалося подивитися на Христю, що так йому запала у вічі, ніж послухати, що вона на його гру скаже.

Насилу Проценко умовив Христю увійти до нього в хату; та вона сама, певно, не пішла 6, якби Мар'я не потягла за собою.

Довбня аж зареготався, як Проценко посадив їх рядком на кроваті.

— А нуте ви, великі естетики, — глузуючи, сказав він, — слухайте обома ухами.

І почав невільницький плач, як плачуть козаки у турецькій неволі, здіймаючи руки до бога і молячи в нього смерті. То була невеличка часточка з народної думи... Плач гіркий, молитва тепла і важке зітхання окрили хату. Перші струни тонко та важко голосили; баски глухо гули, мов задавлений плач з-під землі виривався-доносився... Проценко сидів, похнюпившись, слухав. Він вчув, як щось, наче мурашки, бігає у нього поза спиною; то сипне морозом, то пахне жаром, а хвилі важких голосів упинаються в душу, ссуть її, щипають за серце...