Читати книгу - "Останній дон"

— Так,— відповів Кросс.

— Чи правда, що ти заклав частину своїх акцій готелю «Ксанаду», щоб фінансувати кінофільм?— спитав Джорджіо.

— Маю на це право,— відповів Кросс. — Зрештою, я ж ваш брульйоне на Заході. — Він засміявся.

— Саме «брульйоне»,— уточнив Данте.

Дон докірливо зиркнув у бік онука. Кроссові ж сказав:

— Ти взявся за дуже поважну справу, не порадившись із «родиною». Хочеш бути розумний сам по собі. Та найбільше непокоїть те, що ти вдався до насильства, яке може потягти за собою гостру реакцію з боку влади. А на таке, правила тут однозначні, тобі слід було мати нашу згоду або ж робити як знаєш і самому відповідати за наслідки.

— До того ж ти скористався «родинними» резервами,— суворо додав Джорджіо, — мисливською хатиною у Сьєррі. Ти залучив Дію Вацці, Леонарда Соссу і Полларда з його охоронною службою. Звичайно, на Заході вони під твоєю орудою, але ж водночас вони належать до ресурсів «родини». На щастя, все обійшлося гладко, а якби щось стряслося? Ми всі влипли б у прикру ситуацію.

— Та знає він усе це,— нетерпляче перебив дон. — Питання тільки заради чого? Племіннику, кілька років тому ти попросив, щоб тебе увільнили від тієї прямої роботи, яку мусять виконувати деякі чоловіки. Я погодився попри те, що високо тебе ціную. А тепер ти повернувся до того заради власної вигоди. Щось це не подобає на улюбленого племінника, за якого я завжди тебе мав.

Із сказаного Кросс утямив, що дон ставиться до нього прихильно. До того ж Кросс добре усвідомлював, що не можна казати правди про те, що його спокусила Атенина краса, бо такої причини аж ніяк не сприймуть за вагому, насправді таке пояснення сприймуть радше за безчестя. Цілком ймовірно, що воно стане фатальним. Що може бути непростимішим, ніж те, що захоплення чужою жінкою переважило відданість і вірність «родині» Клерікуціо? Тому він ретельно зважував свої слова.

— Я побачив нагоду заробити великі гроші,— почав Кросс,— побачив шанс утвердитися в новому бізнесі. І для мене особисто, і для «родини». Справу, яку можна було б використати для обертання чорних грошей у білі. Вирішувати був змушений без зволікань. Звичайно, мені й на думку не спадало тримати все в таємниці, доказом моїх слів служить те, що я скористався «родинними» ресурсами, тобто знав, що ви неодмінно про все довідаєтеся. До вас я хотів прийти, коли справа буде зроблена.

Дон усміхався, коли лагідно спитав:

— А справа таки зроблена?

Кросс миттю збагнув, що дон знає усе.

— Виникла інша проблема,— поспішив сказати Кросс і пояснив суть нової угоди, укладеної з Мерріоном. Кросс здивувався, почувши доновий регіт.

— Ти вчинив абсолютно правильно,— похвалив дон. — Судовий процес міг обернутися на катастрофу. Нехай собі святкують свою перемогу. Але що за мерзотники! Дуже добре, що ми завжди трималися віддалік від цього бізнесу. — Якусь мить він помовчав. — Принаймні свої десять мільйонів ти заробив. То чималенькі гроші.

— Не зовсім так,— заперечив Кросс. — П'ять для себе і п'ять для «родини», само собою зрозуміло. Не гадаю, що нам слід так легко здавати позиції. Маю деякі задуми, але там мені потрібна допомога «родини».

— Тоді нам варто помізкувати про вищі відсотки,— подав голос Джорджіо. Кросс подумав: «Він, як і Бенц, вічно зазіхає на більше».

— Спочатку убий ведмедя,— нетерпляче урвав його дон,— а потім будемо ділити шкуру. Даємо тобі, Кроссе, «родинне» благословення. Затям тільки одне: повне узгодження всіх крутих справ, за які берешся. Розумієш мене, племіннику?

— Розумію,— проказав Кросс.

Із Дестама він відбував із легким серцем. Дон виявив свою прихильність.

Дон Доменіко Клерікуціо, маючи вже за вісімдесят років, все ще врядував своєю імперією. Тобто світом, який він створив важкими зусиллями і дорогою ціною, і тому відчував за собою право врядувати.

У поважному віці, коли більшість людей обсідають думки про неуникненні колись гріхопадіння, коли їх бере жаль за загубленими мріями і навіть діймають сумніви у власній правоті, дон все ще був так само непорушний в усвідомленні власних чеснот, як і в чотирнадцятирічному віці.

Дон Клерікуціо суворо дотримувався власних переконань, суворим був і його суд. Господь сотворив світ, сповнений небезпек, а рід людський зробив його ще більш небезпечним. Господній світ був в'язницею, у якій людині належало заробляти на щоденний кусень хліба, а її ближні були найближчими звірюками, кровожерними і безжалісними. Дон Клерікуціо пишався тим, що йому вдавалося боронити своїх улюбленців на їхній життєвій стежині.

Дон відчував задоволення, що в своєму поважному віці йому вистачало волі виносити смертні вироки своїм ворогам. Звісно, він їм прощав, хіба він не християнин, у власному домі якого була свята каплиця? Та прощав він своїх ворогів так само, як Господь прощає всіх людей, присудивши їм неминучу смерть.

У світі, створеному доном Клерікуціо, його шанували. Власна родина, тисячі мешканців Бронкського анклаву, всі брульйоне, що заправляли на своїх територіях і довіряли йому свої гроші, а коли мали клопоти з формальним суспільством, то приходили просити його втручання. Вони знали, що дон справедливий. Що в хвилину потреби, хвороби чи яких клопотів вони могли звернутися до нього, і він допоможе їм у біді. І тому його любили.

Дон знав, що любов, хоч яка глибока, не надто надійне почуття. Любов у жодному разі не гарантує вдячності, не гарантує послуху, не встановлює гармонії в цьому прикрому світі. Ніхто не розумів цього глибше за дона Клерікуціо. Для здобуття справжньої любові треба, щоб тебе боялися. Любов сама по собі — мізерія, ніщо, якщо за нею не стоять вірність і послух. Який йому з тієї любові пожиток, коли в ній відсутнє визнання його принципів?

Адже дон відповідає за їхнє життя, він — підмурівок їхнього добробуту, а від своїх обов'язків дон ніколи не дозволяв собі ухилятися. Тому й змушений був бути суворим у своїх присудах. Коли хтось його зраджував, коли хтось розхитував непорушність його світу, той мав бути покараний і спинений, навіть якщо це означало смертний вирок. Тоді вже не місце було жодним посиланням на причини, жодним пом'якшуючим обставинам, жодним благанням про милосердя. Як покладено, так має бути зроблено. Якось Джорджіо, рідний син, назвав його старосвітським. Він спокійно погодився, бо інакше бути не могло.

Тепер йому слід багато що обміркувати. За всі ці двадцять п'ять років по війні з Сантадіо він усе планував добре. Був далекоглядний, лукавий, брутальний