Читати книгу - "За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна"

Несподівано мене пройняв холод, і я мимоволі здригнулася.

Підіймаючись широкими сходами, стрімко озирнулася. Я вже звикла до того, що за мною постійно стежать. Та цього разу відчуття були зовсім іншими. По шкірі пробігли мурахи. Серце закалатало. Напевно, це все нерви.

У розкішному холі нас уже чекали.

— Подружжя Хьорст? — звірившись з планшетом у руках, до нас підійшла струнка, вродлива співробітниця: висока блондинка в бездоганно випрасуваній формі, з туго зібраним пучком на голові. — Прошу за мною.

Вона повернулася і дзвінко застукотіла підборами в напрямку ліфта. Її хода була нервовою та напруженою, і я з усмішкою припустила, що це через мого чоловіка. Він часто викликав у людей відчуття ніяковості. 

Піднімаючись на потрібний поверх, з цікавістю розглядала золоті візерунки на прозорих стінах кабіни. Надворі було похмуро, але, споглядаючи цю красу, я відчула, як у душі розливається тепле сонячне світло.

— Будь ласка, слідуйте за мною. Кабінет для підтвердження шлюбу знаходиться в самому кінці коридору, — промовила Фіона з легкою усмішкою. У цей момент пролунав дзвіночок, повідомляючи, що ми прибули на потрібний поверх. 

Двері ліфта плавно відчинилися, і перед нами відкрився просторий коридор з високими стелями та приглушеним освітленням. Стіни були прикрашені картинами, ймовірно, репліками, які зображали сцени давніх весільних церемоній. Я відчула, як серце забилося швидше в очікуванні того, що ось-ось станеться.

Залишивши охорону з Астаром біля входу, ми зайшли слідом за Фіоною.

Не можу точно сказати, які почуття вирували в мені в ту мить, але, схоже, це було розчарування. Як і кожній жінці, мені хотілося красивої церемонії, але нас завели до звичайного сірого кабінету з чотирма столами, заваленими паперами. Навіть ледь відчутний приємний аромат у повітрі не міг змінити враження від цього безбарвного місця.

— Добрий день! Пані, пан Хьорст, прошу, сідайте, — підвелася жінка з великими формами й жестом запросила нас на місця перед собою.

Фіона сіла за сусідній стіл і показово почала шурхотіти паперами.

— У вас тут завжди так тихо? — здивовано запитала у неї, адже, окрім нас, на цьому поверсі не було ані душі.

— Ні... Ви просто так потрапили. Більшість пар надають перевагу реєстрації шлюбу одразу в храмі, тому у нас не так багато відвідувачів. А мої колеги зараз на нараді. Вони скоро повернуться, — трохи розгублено відповіла працівниця.

Такий варіант мене влаштував, і я спокійно відкинулася на спинку крісла. Сама процедура зайняла небагато часу. Спочатку ми пройшли ідентифікацію крові — нам по черзі вкололи палець спеціальним артефактом, — потім ще раз підтвердили своє бажання вступити в шлюб і заповнили кілька електронних форм. За кілька хвилин нас уже можна було привітати: тепер ми офіційно були чоловіком і дружиною не тільки перед богами, а й на землі.

— Якщо я не помиляюся, ми маємо оформити ще одну річ, — хвилюючись, гладка пані поглянула на годинник і почала спішно складати документи в папку. — Потрібні дані чипа вашого сина.

Спочатку запах у кабінеті здавався приємним, але поступово він почав тиснути на свідомість, провокуючи наближення мігрені. Прибрати цей "брудний" потік з організму не вдавалося — через нерви та втому знизилася концентрація.

— Чого ти так дивуєшся, Меггі? Мені здається, це цілком логічно, що я хочу усиновити нашого сина, — протягуючи документи працівниці суду, відповів чоловік на моє невисловлене запитання. Скривившись, він притиснув пальці до скроні. — Відкрийте вікно! Немає чим дихати! У чиїй голові взагалі могла народитися ця безглузда ідея запалювати пахощі?!

Жінка злякано підскочила й швидко рушила до вікна.

— Вибачте, зараз це модний аромат серед аристократії. Нашим відвідувачам подобається. Він розслабляє й дарує спокій.

Не знаю про спокій, але як із таким гулом у голові можна взагалі ясно мислити, ось це загадка.

— Треба покликати дитину, — злякано глянувши на Раяна, видавила зі себе бліда Фіона.

— Я покличу. Рай, чекатиму за дверима. Щось мені зовсім зле… — підводячись, я вчепилася в спинку крісла.

— Що сталося? Зараз викличу лікаря, зачекай, — він стрімко дістав комунікатор.

— Не хвилюйся. Ти забув, що я сама медик? Це лише головний біль. Вийду на свіже повітря — і все мине, потоки відновляться, — підбадьорливо стиснувши його плече, я рушила до виходу.

За дверима мене чекали схвильовані Астар і охорона. Усі нервували, хоч і старалися цього не показувати.

— А де Раян? — висловив загальну думку син. — Вас вже можна привітати?

— Можна. А Рай чекає на тебе, — кивнула на двері за своєю спиною.

— Ти якась бліда. Тобі недобре? — не звернувши уваги на мій жест, хлопець уважно вдивлявся мені в обличчя.

— Не хвилюйся.Це лише головний біль через солодкі пахощі. Зараз мине, — слабо всміхнулася. 

Відчувала себе принцесою, оточеною з усіх боків турботливими драконами-охоронцями.

— Може, все ж викликати лікаря? — запропонував Коршун, і другий охоронець відразу потягнувся за комунікатором.

— Не треба, — вдячно усміхнулася їм і рушила до вікна.

— Зачекай! — раптом вигукнув Астар. — Краще не підходь до нього… — зніяковівши, додав він.

— Чому?

Логічне питання.

— Ну… Добре, дивись, але обережно, — дозволив син, але сам залишився на місці.

Звісно, заінтригована, я зробила кілька кроків і обережно виглянула у вікно, відсунувши важку червону портьєру.

— Це що таке?! — попри моє самопочуття, крик вийшов гучним.

Біля входу до будівлі яблуку ніде було впасти, журналісти, немов море, оточили її з усіх боків.

— Це журналісти, — констатував охоронець Хьорста. — Пам’ятаєте тих студенток біля входу? Вони виклали в соцмережі фото, де видно, як ви підіймаєтесь сюди.

— І де були люди Раяна?! — я щиро ненавиділа настирливих, які пхають свого носа куди не слід, журналістів і не могла повірити, що вони стоять просто під вікном.