Читати книгу - "♡♡страсті-мордасті♡♡, Маїра Цибуліна"

 - Мусінька, моя дівчинка! - запанікувала моя матуся. - Де вона зараз? Що з нею? Моє зайченя! Який жах! Який жахливий день! Бідна дитина!

- Сергію, ти всіх вже підключив до цієї справи? - розважливо запитав тато.

- Звичайно, - відповів полковник, сховавши обличчя в долонях. - Залишилося,  плавда..., - він зам'явся.

- Що? Не мовчи, Сергію. Говори. Кожна хвилина адже дорога. Навіщо я тобі це кажу? Ти і сам знаєш.

Полковник встав і підійшов до столика. Там лежала його тека. Він витягнув звідти блокнот, погортав сторінки і зупинився на одній, сумно втупившись туди. Потім він важко зітхнув і підійшов до мого тата, простягаючи йому блокнот.

- Ось цей, олівцем обведений, - сказав він з таким болем в голосі, що мені захотілося знову розплакатися. - Дзвони ти. Я не можу. - Він підійшов до дивана і впав на нього всією своєю вагою.

- Що це за номер? - здивовано запитав тато, вдивляючись в цифри.

- Це ... це ... м ... ... ... м-м-м ... молг, - нарешті відповів полковник.

Почувши це, у мене потемніло перед очима, ноги підкосилися і щоб не впасти, я сперлася об стіну. В кімнаті настала мертва тиша, яку порушив шум чогось, що впало на підлогу. Всі ми поглянули на мою маму, яка лежала на килимку без свідомості.

Всю ніч безперервно ми відвідували всі морги Києва. Нам довелося оглянути понад шість тіл дівчат дуже схожих на Мусю. На щастя ми її не знайшли в цих жахливих місцях. Зіткнувшись так близько зі смертю, нам всім було жахливо гірко на душі. Ми ледве вийшли з машини і якось добралися до хати. Маму вів під руку тато, бо вона ледве на ногах трималася.

- Стільки молоденьких дівчат ..., - почала я говорити, сівши на диван. - Їм тільки жити ...

- А яке горе їх батькам! - додав тато.

- Це жахливо побачити свою дочку бліду і холодну, як і тих дівчат, що лежали на тому столі ..., - підтримала розмову мама, розплакавшись на плечі у тата.

- Муся! - гірко вигукнув Сергій Петрович, закривши обличчя долонями. - Де ж ти, моя дівчинко? - Його голос тремтів від сліз і болю.

Ні у мене, ні у моїх батьків не знайшлося підходящих слів, щоб утішити полковника.    

До кімнати увійшла наша Аня. Побачивши своїх хазяїв в такому стані, вона сказала:

- Може млинців з м'ясом вам розігріти? Мені не важко. Що так і не знайшлася Муся? Ох, лишенько! Горе-то, яке! - похитала вона головою. - Тоді я вам вашу улюблену цвітну капусту посмажу. Хочете? - наполягала Аня.

- Спасибі тобі, Аничко, - подякувала їй мама. - Але нам зараз нічого в горло не полізе. Ти йди спати. І не варто нас чекати.

- А я і не чекала на вас, - відповіла Аня. - Я просто завжди в цей час встаю. Поки картоплі начищу, тісто на хліб замішаю ... ну і тому подібне.

- О Боже! - стривожилася мама. - Аня, прости ти нас за те, що ми тобі не доплачували. Не думала, що тобі доводиться вночі вставати, щоб все встигнути.

- Людмило Тарасівно, зараз тільки шість ранку. Я зазвичай ще раніше встаю. Сьогодні просто проспала.

- Так вже не ніч? - запитала моя мама спантеличено.

- Ні, звичайно.

- Я і не помітила. Ну, де ж Муся? - знову розплакалася мама, вставши з дивана. - Де вона зараз? Що з нею? Я більше не можу так, Левчику. Я збожеволію.

- Людочко, не переживай ти так, - намагався втішити її тато, обнявши за плечі. - Вона скоро повернеться. Ось побачиш.

Раптом запищав телефон. Тато взяв трубку.

- А, це ти, Вітя! - розчаровано сказав він охоронцеві району. - Машина ... Хто в ній? Ти не помилився? А вона жива? Ну, звичайно, жива! Що я таке верзу!

Ми всі уважно стали слухати кожне його слово.

- Спасибі тобі, Вітьок! - радісно заторохтів тато. - Ні, є за що. Ти нам радісну новину повідомив. На добраніч, Вітьок. А так! Вже ранок. Тоді спокійного тобі ранку.

Тато поставив трубку і, посміхаючись, подивився на нас.

- Ну не тягни ти, Льова! - крикнула мама, стукнувши ногою. - І так нерви всі вже вимотані!

- Пішли на вулицю, - сказав тато. - Там все самі побачите.

Ми всі швиденько вибігли на ганок. До наших воріт під'їхав джип. Дверцята відчинилися, і звідти вийшла Муся. Вона помахала водієві ручкою і, не закривши дверцята, рушила до воріт. Вона в одній руці несла босоніжки, а в іншу сумочку, розмахуючи нею на всі боки. Ще вона радісно співала дитячу пісеньку:

- Нічого на світі краще немає ... ніж бродити з друзями по білому світу ...

Її волосся розвівалося на вітрі, і вона сама хиталася чи то від вітру, чи то від випивки. Побачивши всіх нас, вона здивувалася.

- І що ти мені скажеш? - запитав Сергій Петрович дочку.                                                  

- Ой, прости, татку! - гикаючи, сказала вона. - Зовсім з голови вилетіло до тебе заїхати на роботу.

- Де докази? - запитав знову полковник.