Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

У чиєму розумі могла зродитися ідея перетворити вбивство на виставу?

Вирушаю назад до маєтку, намагаючись пригадати, яким саме шляхом Евелін ішла до дзеркального ставка, як вона пірнала з темряви у світло, заточуючись, наче була напідпитку. Згадую, як виблискував срібний пістолет у її руці, згадую постріл, тишу, а відтак гуркіт феєрверка, під який вона впала у воду.

Нащо потрібні були одразу й пістолет, і револьвер, якщо для самогубства вистачило б і однієї зброї?

«Убивство, яке не схоже на вбивство».

Саме так назвав його Моровий Лікар… але що, як… Розум мій хапається за якийсь уривок думки, я видобуваю її з темряви на світло. У мене з’являється ідея, абсолютно химерна ідея.

Єдине припущення, у якому є бодай якась логіка.

Хтось плескає мене по плечу, і я від несподіванки мало не гепаюся просто в дзеркальний ставок. На щастя, Ґрейс устигає схопити мене за руку й смикнути до себе. Вона обіймає мене. Мушу визнати, що це неабияк приємно, особливо коли я озираюся й зустрічаюся поглядом із блакитними очима, які дивляться на мене закохано й трохи насмішкувато.

— Що, на Бога, ви тут робите? — питає вона. — Я по всіх усюдах вас шукала. Ви пропустили обід.

Голос у неї занепокоєний. Вона пильно дивиться на мене, намагається перехопити мій погляд, хоча я й гадки не маю, що саме вона сподівається видивитися в моїх очах.

— Та от пішов прогулятися, — кажу, намагаючись її заспокоїти. — І трохи захопився, розмірковуючи над тим, який вигляд це місце мало в ліпші часи.

Обличчям її миготить сумнів, але за мить він зникає. Вона дивиться на мене дивовижними очима, бере попід руку, зігріваючи теплом свого тіла.

— Зараз уже важко пригадати, — каже вона. — Усі спомини про це місце, навіть найщасливіші, затьмарює те, що згодом сталося з Томасом.

— Ви того дня теж були тут?

— А я хіба вам не розповідала? — дивується вона, умощуючи голову в мене на плечі. — Мабуть, ні, не розповідала… Але ж я тоді ще була зовсім маленькою… Так, я була тут, майже всі, кого нині сюди запросили, тоді також були присутні.

— Ви бачили, як сталося вбивство?

— Хвалити Бога, ні, — каже вона нажахано. — Евелін відрядила всю дітлашню на пошуки скарбів. Мені тоді було щонайбільше років сім, так само, як і Томасу. Самій Евелін було десять. Вона була найстаршою, тому їй доручили за нами наглядати… — Вона наче віддаляється від мене, занурюючись у спогади. — Певна річ, я тепер розумію, що їй насправді страшенно кортіло кататися верхи, а не пильнувати нас, але тоді нам здавалося, що її тішить наша компанія. Ми веселилися, грали у квача в лісі, шукали підказки, а потім Томас кудись гайнув. Відтоді ми його більше не бачили.

— Гайнув? Він не розповів, куди саме пішов чи що збирався робити?

— Точнісінько такі самі запитання ставив тоді полісмен, який мене допитував, — каже вона, пригортаючись до мене. — Ні, Томас нічого не сказав. Лише спитав, котра година, а відтак дременув геть.

— Спитав, котра година?

— Так, наче він квапився деінде.

— Але він не сказав, куди саме йде?

— Ні.

— Чи, бува, не поводився він якось дивно? Чи нічого химерного не казав?

— Відверто кажучи, ми з нього ані слова не могли витрясти, — каже вона. — Але пригадую, що він тоді цілий тиждень був у якомусь дивному настрої. Похмурий, мовчазний… зовсім на себе не схожий.

— А зазвичай яким він був?

Вона знизує плечима.

— Постійно робив якісь капості. Вік у нього був такий. Смикав нас, дівчат, за кіски, лякав. Нишком ходив за нами до лісу, а потім несподівано вистрибував з-за дерев, лякаючи нас до півсмерті.

— Але того тижня він поводився дивно? — знову перепитую я. — Ви впевнені, що ця його незвична поведінка тривала саме впродовж тижня?

— Узагалі-то ми тоді приїхали до Блекгіту за тиждень до балу. Упевнена, так.

Вона здригається, вдивляється в моє обличчя.

— І про що ж це ви сушите собі мізки, містере Рештон? — питає вона.

— Сушу собі мізки?

— Я ж бачу оцю маленьку зморщечку. — Вона легенько торкається пальцем мого чола між бровами. — Вона завжди з’являється, коли вас щось хвилює.

— Я поки що не впевнений.

— Тоді принаймні не робіть так, коли будете знайомитися з моєю бабусею.

— Мені не можна супитися?

— Вам не можна думати, дурнику.

— Але чому, на Бога?

— Бо моя бабуся не надто прихильна до молодиків, які забагато думають. Вважає, ніби це ознака того, що вони ледарі.

Надворі стрімко холоднішає. Сутеніє, залишки світла розчиняються в темних грозових хмарах, що затягують небо.

— Може, повернемося до маєтку? — питає Ґрейс, тупцяючи з ноги на ногу, щоб зігрітися. — Блекгіт мені теж не до вподоби, як і всім іншим, але я не збираюся задубіти через це до смерті.

Я тужливо дивлюся на дзеркальний ставок, але підтвердити свій здогад усе одно не маю змоги, допоки не поговорю з Евелін, а вона наразі саме гуляє з Беллом. Байдуже, про що я сушу собі мізки, як називає це Ґрейс, — доведеться зачекати кілька годин, допоки вони повернуться. Між іншим, перспектива провести цей час у компанії людини, яка жодним чином не дотична до всіх сьогоднішніх трагедій, здається мені неабияк спокусливою.

Пліч-о-пліч ми йдемо назад до будинку й з’являємося у вестибюлі саме вчасно, щоб побачити, як сходами, насупившись, збігає замислений Чарльз Каннінгем.

— Агов, Чарльзе, чи з вами все гаразд? — гукає його Ґрейс. — Боже милий, та що ж це сьогодні коїться з чоловіками в цьому будинку? Усі такі заклопотані…

На обличчі Каннінгема з’являється усмішка. Радість, яку викликає в нього наша поява, помітно контрастує з тим, як серйозно він зазвичай зі мною розмовляє, коли ми спілкуємося сам на сам.

— А от і мої улюбленці! — каже він урочисто, зістрибуючи з третьої сходинки, і плескає нас обох по плечах. — Перепрошую, я оце трохи замислився.

Я відповідаю йому приязною усмішкою.

Аж дотепер я вважав камердинера кимось, хто просто з’являвся час від часу, іноді виконуючи мої доручення, але водночас маючи якусь власну мету. Через це довіряти йому не можна. А Рештон сприймає його