Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Аларіон сидів поруч, усе ще тримаючи її за руку, міцно, але водночас обережно. Його пальці, зазвичай холодні, зараз здавалися теплими. Він не відпускав її ні на мить, навіть коли акуратно взяв дитину на руки.

Віолетта спостерігала, як він схилив голову, вдивляючись у крихітне обличчя немовляти. Його губи ледь-ледь розтягнулися усмішкою – справжній.

Він торкнувся пальцем крихітної щічки дівчинки, і та слабо поворухнулася, стискаючи свої маленькі ручки в кулачки. Аларіон не відвів погляду. Він дивився на неї так, ніби бачив диво, ніби нічого важливішого за цей момент у всьому світі просто не існувало.

Віолетта ледве стримувала сльози. Вона знала, ким він стає поруч з нею і дитям – він ставав собою, тим самим спокійним і добрим чоловіком, який нікого не вбивав і хотів кохати. А не тим, що ховав таємниці за владною постаттю. Поруч не король, не темний маг… Вона бачила батька і закоханого чоловіка, який усвідомив, що його серце ще здатне відчувати.