Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

ні в природі, ні поза природою не знайшли якогось іншого бога, а тим, що вшановуєм як бога те, що відчуваємо не «божественним», а жалюгідним, безглуздим і шкідливим, що вважаємо не просто помилкою, а злочином супроти життя... Ми заперечуємо бога як бога... І якби нам довели існування цього християнського бога, ми б у нього вірили ще менше. Бо ж deus qualem Paulus creavit, dei negatio[32]. Така релігія, як християнська, що ніде не торкається дійсності і що зразу падає, заледве хоч десь утверджується дійсність, напевне ж має бути смертельним ворогом «мудрості світу», тобто науці, і для неї всі засоби будуть добрі, щоб отруїти, оббрехати і знеславити всяке плекання духу, силу і певність у розв'язку моральних проблем, духовну велич, незворушність і свободу. «Віра» як імператив — це вето всій науці,— in рrахі[33] брехня за всяку ціну... Павло збагнув доконечність брехні, отже, «віри»; згодом церква теж зрозуміла Павла. Той бог, якого винайшов Павло, бог, який «поганьбив» «мудрість світу» (власне, медицину і філологію, двох непримиренних ворогів будь-яких забобонів), насправді є тільки рішучою вигадкою самого Павла. Називати «богом» свою власну волю, thora, споконвіку притаманне іудеям. Павло прагнув «поганьбити» «мудрість світу»: його ворогами були тямущі філологи й лікарі олександрійської школи,— їм він оголошував війну. Справді, не можна бути філологом і лікарем, не будучи водночас антихристиянином. Як філолог людина прозирає «священні книги», як лікар — фізіологічну ненормальність типових християн. Лікар каже: «незціленне», філолог — «шахрайство»...

48

А чи ви справді зрозуміли славнозвісну історію на початку біблії,— про те, як бог страшенно боявся знань?.. Ні, цього не зрозуміли. Ця par excellence священицька книга починається, як звичайно, найтяжчим внутрішнім клопотом священиків: найдужче вони бояться лиш одного, отже, цього одного боїться бог...

Старий бог, чистий «дух», найчільніший священик, сама довершеність, походжав по своєму садочку, та все-таки знудивсь. А проти нудьги навіть богам воювати марно. Що ж він робить? Бог створює чоловіка, і той розважає його... Але, дивіться, чоловік теж ізнудився. Проте боже співчуття до єдиного лиха на весь рай не знає ніяких меж: він одразу створює інших тварин. Перша божа помилка: чоловік нудився і з тваринами,— він панував над ними, але не хотів бути «твариною»,— отже, бог зробив жінку. І справді, нудьзі настав кінець, але й усьому іншому теж! Так, жінка — це друга божа помилка. «Жіноча натура така ж, як у змії»,— це знає кожен священик, і кожен священик знає, що «будь-яке лихо у світ приходить від жінки». «Отже, від неї пішла й наука...» Лише завдяки жінці чоловік навчився їсти з дерева пізнання. Що ж було далі? Старий бог відчув пекельний страх. З'ясувалось, що чоловік — його найбільша помилка, він створив собі суперника, знання робить богорівним,— якщо людина здобуде знання, це ж буде погибель богам і священикам! Мораль: знання — це заборонене в собі,— тільки воно й заборонене. Знання — це перший гріх, зародок усіх гріхів, прабатьківський гріх. Оце й уся мораль. З цього вже й випливає: «Ти не повинен знати». Смертельний переляк не заважає богові бути тямущим. Як відборонитися від знань? Довгий час це було для нього головним питанням. Відповідь: геть людей із раю! Щастя й неробство схиляє до роздумів, а будь-яка думка — це зло... Людина не повинна думати. І «священик у собі» вигадав нужду, смерть, тягар вагітності, нестатки, старість, муки і передусім хвороби,— чудові способи боротьби проти знань! Нужда не давала людям думати... І проте! який жах! Пізнання громадилось далі, здіймалось до неба, відкидало богів у сутінь,— що робити? Старий бог винайшов війну, розділив народи, допустив, щоб люди навзаєм винищувались (священики завше потребували війни...). Була вже війна,— між іншим, чудова перешкода на шляху до знань,— але неймовірно. Пізнання, емансипація від священиків посувалася далі всупереч війнам. І старий бог ухвалив останнє рішення: «Людина здобуває знання, вже нічим не зарадиш,— отже, треба всіх утопити!..»

49

Гадаю, ви зрозуміли мене. Початок біблії з'ясовує всю психологію священиків. Священик боїться лиш одного: знань, здорових уявлень про причини і наслідки. Але наука взагалі процвітає лише за сприятливих обставин,— аби «пізнавати», потрібно мати час і надміру духу... «Отже, людей треба зробити нещасливими»,— за всіх часів це було єдиною логікою священиків. Ви вже, мабуть, угадали, що, згідно з цією логікою, вступило до світу: «гріх». Проти науки, проти звільнення людини від священиків вигадали поняття провини і кари, ввесь «моральний світовий лад»... Людина повинна не роззиратися довкола, а самозаглибитись; вона не повинна розумно й обережно, як учений, дивитись на речі, вона взагалі нікуди не повинна дивитись,— адже мусить страждати... І страждати вона має так, щоб їй щомиті був потрібен священик. Геть тих лікарів. Людям потрібен спаситель. Уявлення про провину і кару, включно з ученням про «ласку», «спасіння» і «прощення» — суцільна брехня, за якою нема ніякої психологічної реальності, і її вигадали на те, аби людина не розуміла причинного зв'язку; це просто замах на поняття причини і наслідку! І це не удар кулаком або ножем, із чесністю в ненависті й любові! А замах, яким керують найполохливіші, найбільш підступні і ниці інстинкти! Це священицький замах! Підступ паразитів! Вампіризм блідого потаємного кровопивці!.. Коли в природних наслідків людських учинків відбирають їхню «природність» і, руйнуючи передумови всякого пізнання, запевняють, ніби вони мають діяти з допомогою таких примарних забобонних понять, як «бог», «дух», «душа», отже, виступати часто «моральними» наслідками — винагорода, кара, вказівка, виховний засіб,— то цим коять найтяжчий злочин проти людства... «Гріх» або, по-іншому, цю par excellence форму самонівечення людства винайшли на те, щоб унеможливити розвиток науки і культури, будь-який розвій та облагородження людства; священик запанував через те, що вигадав гріх...

50

Тут я теж не полишу психології «віри» і «вірних», аби, як завше, догодити самим тільки «вірним». І коли ще й сьогодні не бракує тих, що досі не знають, наскільки непристойно бути «вірним», — тобто символом decadence'y, зламаної волі до життя,— то завтра вони про це вже знатимуть. Мій голос долине навіть до глухих. Якщо я тільки добре розчув, то мені здається, що в християн є певний критерій істини, який називають «доказом сили». «Віра робить щасливим, отже, вона істинна». Тут відразу можна закинути, що саме ущасливлення не засвідчене, а тільки обіцяне, і щастя прив'язане до «віри»: оскільки людина вірить, вона мусить бути щаслива... Але як об'являється, як засвідчує себе те, що