Читати книгу - "Божевільні емоції, Ірина Білик"

-Я не можу тебе відпустити, і не дозволю цьому статися знову,- говорю та притискаюся губами до її чола. Нехай кричить, б’є, ображається, але не йде…- Що мені зробити, щоб ти дала нам шанс розпочати все з початку?

-Я не знаю, Глібе,- вона важко відповідає та відсторонюється. Ні! Я не дозволю, щоб вона знову пішла! Я не можу без неї, мені наче дихальні шляхи перекриває, коли її немає.

-Будь ласка,- розчарований та змучений я роблю те, щоб ніколи не зробив би. Я опускаюся на коліна та притуляюся головою до її ніг.- Я благаю, я благаю тебе не йди. Кричи, лупцюй, ображай, але не йди…

-Гліб, що ти робиш?- вона шоковано дивиться на мене та пробує підняти мене, але я не піддаюся.- Підіймайся!

-Я не встану поки ти не скажеш хоча б щось,- мій голос втомлений настільки, і я не впевнений, що вона мене чує.- Я не можу без тебе! Я виродок, але мені навіть вода не така без тебе!

-Ти ж не серйозно,- я чую усмішку в її словах та сам посміхаюся. Я збожеволів!

-Я повністю серйозно! Мені важко без моєї колючки…- говорю та підіймаю погляд. Вона дивиться на мене, і маленький проблиск надії відображається в її очах.- Ти дасиш мені шанс все виправити?

-Гліб…- вона хоче щось сказати, але я її обриваю.

-Ти можеш подумати!- викрикую з відчаю та благально дивлюся на неї.- Скільки хочеш, день, тиждень, місяць, два, три. Я буду чекати на тебе завжди, і обіцяю я не зупинюся!

-Гаразд, я справді подумаю,- вона опускається на коліна поряд зі мною та притуляє своє чоло до мого. Ось вона моя колючка!