Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Отже, викрадення часів Першої світової війни може здатися передвістям аналогічних викрадень часів Другої світової. Тут ми зустрічаємо освічених німецьких офіцерів, які знають, чого бажають і що може становити цінність, і відзначають…

— Протестую, — підіймається з місця Анджела Сільвер, королівський адвокат з боку Лів. — Існує величезна різниця між тим, хто милується картиною і розуміється на творчості митця, і тим, хто краде картину. Мій учений колега не навів жодного доказу, що картину взяв комендант, — лише що той милувався нею і, крім того, харчувався в готелі, яким володіла мадам Лефевр. Усе це обставини, що не стосуються справи.

— Протест прийнято, — бурмоче суддя.

Крістофер Дженкс витирає лоб.

— Я просто намагаюся, так би мовити, змалювати загальну картину життя в місті Сент-Перонна в 1916 році. Неможливо зрозуміти, як картина могла перейти в чиєсь володіння, не зрозумівши тогочасної атмосфери й не усвідомивши, що німці мали карт-бланш на реквізицію, тобто могли брати все, що їм сподобається, з будь-якого будинку.

— Протестую, — Анджела Сільвер проглядає свої нотатки. — Це несуттєво. Немає жодних свідчень на користь того, що картину було реквізовано.

— Прийнято. Ближче до суті, містере Дженкс.

— Знову ж таки, я лише намагаюся… змалювати загальну картину, ваша честь.

— Якщо ваша ласка, містере Дженкс, залиште малювання картин Лефевру.

У залі чути стриманий сміх.

— Я намагаюся продемонструвати, що чимало цінностей були реквізовані німецькими військами без будь-якої реєстрації цих фактів. Не було за них також і «грошової компенсації», обіцяної тогочасними німецькими головнокомандувачами. Я кажу, що така поведінка мала загальний характер, оскільки ми наполягаємо, що «Дівчина, яку ти покинув» належала до таких цінностей. «Він дивиться на мій портрет, написаний тобою, а мені все хочеться сказати, що він не має на те права». Що ж, ваша честь, ми стверджуємо, що насправді комендант Фрідріх Генкен вважав, що має будь-які права. І що наступні тридцять років картина залишалася в руках німців.

Пол дивиться на Лів. Дівчина відводить погляд.

Вона зосереджується на портреті Софі Лефевр. «Дурні», — мовчки глузує Софі, пронизуючи кожного своїм непроникним поглядом.

«Так, — каже подумки Лів. — Саме так. Ми дурні».

***

О пів на четверту оголошують перерву. Анджела Сільвер поїдає сендвіч у своїй кімнаті. Її перука лежить поряд на столі, а прямо перед нею стоїть кухоль чаю. Генрі сидить навпроти.

Вони кажуть Лів, що перший день судового розгляду минув, як вони й очікували. Але відчутний присмак напруги витає в атмосфері, наче сіль у повітрі за милі від узбережжя. Доки Лів шелестить ксерокопіями перекладеного тексту, Генрі розвертається до Анджели.

— Лів, хіба ви не казали, що в розмові з вами племінник Софі згадував щось про її зіпсовану репутацію? Я думаю, чи не варто триматися цієї лінії захисту.

— Не розумію, — каже вона.

Обоє дивляться на неї в очікуванні.

Сільвер ковтає шматок, перш ніж заговорити.

— Ну, якщо вона була знеславлена, то чи не є це підставою припустити, що її стосунки з комендантом могли бути взаємними? Ось у чому річ: якщо ми зможемо це довести, якщо припустимо, що в неї був позашлюбний зв’язок із німецьким військовим, ми зможемо наполягати на тому, що портрет міг бути подарований. Те, що жінка в пориві кохання дарує коханцеві свій портрет, виглядає цілком у межах можливого.

— Але Софі так не вчинила б, — заперечує Лів.

— Ми цього не знаємо, — каже Генрі. — Ви розповідали, що після її зникнення родина ніколи більше не заговорювала про неї. Якби їй не було в чому дорікнути, вони, звичайно ж, воліли б пам’ятати про неї. Натомість схоже, що вона якимось чином зганьбила себе.

— Не думаю, що вона могла відповідати на почуття коменданта. Погляньте на цю листівку, — Лів укотре відчиняє теку. — «Ти зірка, що веде мене крізь цей світ суцільного божевілля». І це написано за три місяці до того, як вона начебто «вступила у зв’язок» із німцем. Не схоже на відсутність подружнього кохання, чи не так?

— Так. Це, безперечно, доводить кохання чоловіка до своєї дружини, — каже Генрі. — Але ми гадки не маємо, чи відповідала вона йому взаємністю. Вона могла в той самий час божеволіти за німецьким солдатом. Могла почуватися самотньою або обманутою. І лише те, що вона кохала свого чоловіка, не означає, що після його від’їзду вона не здатна була закохатися в кого-небудь іще.

Лів відкидає волосся з обличчя.

— Це звучить жахливо. Наче ми намагаємося очорнити її ім’я.

— Воно й так заплямоване. Родина не знаходить для неї гідного слова.

— Я не хочу використовувати слова її племінника проти неї, — каже Лів. — Він здається єдиним, кому вона не байдужа. Я лише… я не впевнена, що ми знаємо всю історію цілком.

— Історія цілком для нас неважлива, — Анджела зминає упаковку з-під сендвіча і акуратним жестом викидає її в кошик для паперів. — Послухайте, місіс Голстон, якщо ви зможете довести, що в неї був роман із комендантом, це значно зміцнить ваші шанси зберегти за собою картину. Доки інша сторона може стверджувати, що картину було викрадено або примусово вилучено, ваша позиція виглядатиме слабкою. Справа серйозна. І можете бути впевнені, що інша сторона гратиме так само жорстко. Зрештою, питання лише в тому, наскільки сильно ви бажаєте зберегти картину?

Обидва адвокати підіймаються, щоб іти. Лів залишається сидіти за столом, навіть не торкнувшись свого сендвіча, і вдивляється в нотатки перед собою. Вона не може кинути тінь на пам’ять Софі. Але й не може дозволити відібрати картину. І найголовніше — не може допустити, щоб переміг Пол.

— Я ще трохи подивлюся, — каже вона.

26

Я анітрохи не боюся, хоча це й дивно — вони тут, їдять і розмовляють під одним дахом з нами. Здебільшого чемні, майже дбайливі. І я справді вірю, що пан комендант не потерпить будь-яких порушень