Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

Схилившись на подушку, вона спостерігала, милуючись його зграбними рухами. Даґні подобалися ці сірі штани і сорочка — він здавався їй досвідченим механіком «Лінії Джона Ґолта», який опинився в полоні за ґратами з сонячного світла і тіней. Тільки от ґрати перетворилися на тріщини в стіні, нагадуючи переламану гілку «Лінії Джона Ґолта», завчасно сповіщаючи, що чекає на них там, за стіною, за венеційськими шторами… Втім, це може і почекати; їй зараз ні про що не хотілося думати. Даґні згадала перший доторк його вуст — вона могла собі дозволити тішитися спогадом, розтягнути мить, адже все решта зараз не мало жодного значення. Вона виклично всміхнулася до смужок неба, що зазирали крізь штори.

— Хочу, щоб ти знала, — Ріарден підійшов до ліжка, дивлячись на неї згори вниз. Він промовив це рівно, чітко і безбарвно. Вона покірно звела на нього погляд.

Ріарден продовжив:

— Я тебе зневажаю. Але ця зневага — дрібниця порівняно з тим, що я почуваю до себе. Я не люблю тебе. І ніколи не любив. Але я жадав тебе з найпершої миті, з найпершої зустрічі. Я жадав тебе, як жадають повію, з тією ж метою і з тієї ж причини. Два роки я проклинав себе, вважаючи, що ти безгрішна. Але це не так. Ти така ж низька тварина, як і я. Я мусив зненавидіти тебе за це знання. Але не можу. Вчора я вбив би кожного, хто б сказав мені, що ти здатна робити те, що я змушував тебе робити. Сьогодні я віддав би життя за те, щоб нічого не змінилося, щоб ти залишилася такою ж хвойдою, як є. Вся велич, яку я в тобі бачив… Я не проміняю її на непристойність твого хисту відчувати тваринну насолоду. Щойно ми були з тобою величні, пишалися власною силою. І ось що з нами сталося, ось що залишилося від нас… І я не хочу себе ні в чому дурити.

Він говорив повільно, ніби шмагав себе словами. В голосі не було жодних емоцій, крім силуваної приреченості; в інтонації лунало не прагнення виговоритися, а болісне — до самокатування — почуття обов’язку.

— Я пишався тим, що ніколи і нікого не потребував. Тепер я потребую тебе. Я пишався тим, що завжди чиню згідно зі своїми переконаннями. І капітулював перед бажанням, яке зневажав. Це бажання принизило мій розум, мою волю, моє єство, мою життєву силу до мерзенної залежності від тебе — не від Даґні Таґґарт, якою я захоплююся, а від твоєї плоті, твоїх долонь, твого рота і тих кількох секунд, коли скорочуються м’язи твого тіла. Я ніколи не порушував власного слова. Я ніколи не порушував власної клятви. Я ніколи не робив такого, що варто було б приховувати. Тепер я змушений буду брехати, робити щось потайки і ховатися. Коли чогось хотів, я привселюдно казав про своє бажання і так само привселюдно досягав мети. І ось моє єдине бажання міститься в словах, які мені навіть вимовити огидно. Але це єдине бажання. Я хочу володіти тобою, і задля цього відмовлюся від усього, що мені належить: від заводу, від свого металу, від досягнень усього мого життя. Я хочу володіти тобою ціною, більшою за власне життя: ціною поваги до себе. І хочу, щоб ти це знала. Не хочу жодних претензій, жодних сумнівів, жодних ілюзій стосовно нашого вчинку. Не хочу дурити себе коханням, оцінками, вірністю чи повагою. Я хочу, щоб на нас не залишилося ні клаптика честі, за який можна сховатися. Я ніколи не просив для себе ласки. Я зробив те, що зробив, — це мій вибір. Беру на себе всі наслідки і всю відповідальність. Це розпуста — я приймаю її, і не існує вищої чесноти, від якої я відмовлюся задля цієї розпусти. Тепер, якщо хочеш дати мені ляпас, — давай. Мені дуже цього хотілось би.

Даґні слухала його, сидячи в ліжку, притиснувши до горла краєчок ковдри. Спершу, і Ріарден це бачив, її очі недовірливо і гнівливо потемнішали. А потім йому раптом здалося, що вона почала слухати уважніше і помічати дещо більше, ніж вираз його обличчя, хоча її очі невідривно стежили за ним. Здавалося, вона вслухається в певне одкровення, про яке досі гадки не мала. І Ріарден раптом відчув, що його немов осяває дедалі яскравіший промінь світла, відображення якого він уже бачив на обличчі Даґні: замість недовіри протупав подив, а потім дивна ясність, тиха й іскриста.

Коли він замовк, Даґні зайшлася сміхом.

Ріардена приголомшило, що в ньому не було люті. Даґні реготала весело, заливчасто, радісно, вільно і розкуто. Так сміються, не шукаючи проблеми, а збагнувши, що її не існує.

Вона рішуче, навіть дещо картинно, скинула з себе ковдру.

Встала, побачила на підлозі свій одяг і відкинула його ногою.

Ставши гола перед Ріарденом, вона сказала:

— Генку, я тебе хочу. В мені значно більше тваринного, ніж ти собі думаєш. Я хотіла тебе з найпершої миті нашого знайомства і соромлюся лише того, що відразу цього не второпала. Хтозна, чому так, але вже два роки поспіль найрадісніші моменти мого життя траплялися саме в твоєму кабінеті, коли я мала нагоду тебе бачити. Не порпатимусь у своїх почуттях. Зараз я просто це розумію і, Генку, мені не потрібно більше нічого. Хочу, щоб ти ділив зі мною ліжко, все решта — твоє і лише твоє. Тобі нічого не доведеться вдавати — не треба думати про мене, не треба дбати, я не збираюся зазіхати на твій розум, на твою волю, на твоє єство чи на твою душу, поки ти приходитимеш задовольняти найнижче своє бажання. Я лише тварина, яка не шукає нічого, крім насолоди, що ти її так зневажаєш; але я хочу зазнавати її від тебе. Ти готовий віддати за неї будь-яку найвищу чесноту, а я… Я їх не маю, тому мені нема чого віддавати. Я не шукаю чеснот, нащо вони мені? Я така ница, що готова віддати найвищу чесноту цього світу, тільки б побачити тебе в кабіні локомотива. Та побачивши тебе, я не буду байдужа. Не варто боятися, що ти раптом став залежний від мене. Це я тепер залежатиму від тебе і твоїх забаганок. Ти зможеш мати мене, коли заманеться, скрізь, де тобі закортить. Кажеш, цей світ розпусний? Але саме він дозволяє тобі прив’язати мене до себе надійніше, ніж будь-яку твою нерухомість. Можеш розраховувати