Читати книгу - "Метелик"

У неділю мене провідують у лікарні Дега й Галгані. Ми їмо рибу з часниковою підливою, юшку, картоплю, сир, п’ємо каву й біле вино. Цей обід ми — Шаталь, Дега, Галгані, Матюрет, Гранде і я — влаштували в кімнаті Шаталя. Товариші просять мене розповісти все про себе, про свою втечу. Дега вирішив нізащо не втікати, Він чекає з Франції помилування на п’ять років. Три роки він відсидів у Франції і три тут, отож йому залишиться ще чотири. Дега має твердий намір відбути свій термін до кінця. А Галгані запевняє, нібито про нього клопочеться корсіканський сенатор.

Потім слово знов беру я. Я розпитую товаришів про тутешні найзручніші для втечі місця. В кімнаті зчиняється гамір. Дега й Галгані таке й на думку не спадало. Зате Шаталь вважає, що в одному з садків можна збити пліт. А Гранде, виявляється, працює ковалем у «робітні». «Робітня» — це майстерня, де є свої маляри, столяри, ковалі, муляри, водопровідники — близько ста двадцяти чоловік. Вони обслуговують будинки адміністрації. Дега — головний бухгалтер, він допоможе мені вибрати таку роботу, яку я схочу. Гранде обіцяє сприяти мені в картярській грі, отже, я добре житиму на виграні гроші, не витрачаючи тих, що в капсулі. Згодом я пересвідчуюся, що грати в карти дуже цікаво, хоч і дуже небезпечно.

Неділя минає напрочуд швидко.

— Уже п’ята година, — каже Дега, який носить на руці гарний годинник. — Треба повертатися до табору.

На прощання Дега дає мені п’ятсот франків, щоб я міг пограти в карти, — інколи в нашій палаті складаються непогані партії. Гранде дарує мені чудовий ножик, лезо якого він загартував власноручно. Це грізна зброя.

— Носи його при собі завжди, вдень і вночі.

— А якщо обшук?

— Обшуки найчастіше роблять тюремники-араби. І коли вони когось бояться, то ніколи не знаходять у нього зброї, навіть якщо намацають її.

— Тепер побачимося вже в таборі, — кидає Гранде.

Перше ніж піти, Галгані каже, що зайняв для мене місце в своєму кутку й що вони приймуть мене до свого гурту (в гурті всі харчуються разом і мають спільну касу). Дега ночує не в таборі, а в адміністративному будинку.

Ми тут уже три дні, але я просиджую ночі біля Клузйо і ще не розібрався в житті палати, де нас чоловік шістдесят. Згодом Клузйо стає гірше, і його переводять до окремої палати, де лежить іще один тяжкохворий. Шаталь нашпигукав Клузйо морфієм. Він боїться, що той не доживе до ранку…

У залі по тридцять ліжок обабіч проходу завширшки три метри. Майже всі вже зайняті. На всю залу — дві гасові лампи.

— Он там грають у покер, — каже мені Матюрет.

Я підходжу до картярів.

— Чи я можу бути п’ятим?

— Еге ж, сідай. У нас мінімальна ставка — сто франків. Починаючи грати, треба мати три ставки, тобто триста франків. Ось жетон на триста франків.

Я даю двісті франків на збереження Матюретові. Парижанин Дюпон каже мені:

— Ми граємо за англійськими правилами — без джокера. Знаєш?

— Так.

— Тоді роздавай карти.

Швидкість, з якою грають ці люди, неймовірна. В цій грі подвоювати ставку треба вмить, інакше ведучий гри кричить: «Ставку подвоєно пізно», — і ти лишаєшся з носом. Тут я відкриваю для себе новий прошарок каторжан-картярів. Вони живуть з карт, для карт і картами. Їх цікавить тільки гра в карти. Вони забувають про все: ким вони були, на скільки їх покарано, що можна зробити, аби змінити своє життя. Їх не цікавить, хто їхній партнер у грі — хвацький чолов’яга чи ні, їм аби тільки грати.

Ми грали цілу ніч. Я виграв тисячу франків. Скінчивши грати, я йду до свого ліжка, коли до мене підходить Поло й просить мене позичити йому сто франків, бо він ще хоче пограти в белот. Йому потрібно мати двісті франків, а він має лише сто.

— На, візьми триста. Якщо виграєш, половина моя, — кажу я йому.

— Дякую, Метелику. Я чув, що ти добра людина. Будемо друзями.

Він простягає мені руку й звеселілий іде од мене.

Вранці Клузйо і справді помер. Учора ввечері, на кілька хвилин опритомнівши, він сказав Шаталю, щоб той більше не давав йому морфію.

— Я хочу померти при свідомості, сидячи на ліжку і щоб біля мене були друзі.

Він дуже не хотів, щоб його переводили до окремої палати, але Шаталь наполіг, і наш товариш сконав у нас на руках. Я закрив йому очі. В Матюрета від болю аж перекривилося обличчя.

— Наш супутник у такій прекрасній мандрівці залишив нас. Його тіло кинули акулам.

Коли я почув слова: «Його тіло кинули акулам», — у мене мороз пішов поза шкірою. І справді, на островах нема кладовища для каторжан. Коли помирає каторжанин, його тіло після заходу сонця кидають у море між островами Сен-Жозеф та Руайяль, де повно акул.

Після смерті товариша лікарня стає для мене нестерпною. Я переказую Дега, що позавтра маю намір вибратися звідси. Він надсилає мені записку: «Попроси Шаталя, щоб дав тобі два тижні відпочинку в таборі. Тоді ти матимеш час вибрати роботу собі до вподоби». Матюрет ще трохи побуде в лікарні. Може, Шаталь візьме його помічником фельдшера.

Коли я виходжу з лікарні, мене ведуть до адміністративного будинку в кабінет коменданта Барро:

— Метелику, — каже він, — перед тим, як відіслати вас до табору, я хотів би трохи поговорити з вами. В особі мого головного бухгалтера Луї Дега ви маєте тут щирого друга. Він запевняє, нібито надіслані з Франції примітки у вашій справі не відповідають дійсності, отож ви вважаєте себе невинним і, цілком закономірно, постійно бунтуєте. Сказати щиро, я з ним не зовсім згоден. Я хотів би знати, який настрій у вас тепер.

— Перш ніж відповісти на ваше запитання, пане коменданте, дозвольте запитати: а що то за примітки в моїй справі?

— Подивіться самі. — І він подає мені жовту картку, на якій написано таке:

«Анрі Шарр’єр, прозваний Метеликом, народився 16 листопада 1906 року в Ардеші, засуджений судом присяжних округу Сена за навмисне вбивство на довічну каторгу. Небезпечний з усіх поглядів. Тримати під пильним наглядом. Не використовувати на пільгових роботах.

Камська державна каторжна