Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

На другий день Козьолок поїхав на полювання, а Іван-Вітер приходить до неї, і вона йому все розказала.

Він туди їде з ружжом. Дивиться — лежить хорт. Він того хорта хотів забити, а хорт проситься у нього:

— Ей, Іване-Вітре! Не стріляй в мене, я тобі колись у пригоді стану.

Дивиться, коли летить шуліка. Він хотів її забити, але вона каже:

— Не стріляй в мене, я тобі колись у пригоді стану.

От приходить він туди до тих солдатів і каже:

— Здорові були, хлопці!

— Дай Боже і вам здоров’я!

— Підніміть той камінь.

Взялися солдати і не можуть його зрушити з місця. Іван узявся і перекинув його. Добуває звідти скриню. Заєць вискочив з скрині та й побіг. Але дивиться, а вже хорт несе того зайця. Розпоров він зайця, качка фур-р-р-р! — і полетіла. Але дивиться — несе шуліка качку. Іван качку розпоров, вийняв яйце. І той безсмертний Козьолок вже зовсім з сили спав. Приходить Іван-Вітер до палацу і сидить з тою панією. Коли приходить безсмертний Козьолок та й каже:

— Ей, Іване-Вітре, почекай ще хоч зо дві години.

— А, ні! Не почекаю!

І взяв те яйце, розбив собі на голові, і вся сила пішла по нім. А той Козьолок відразу вмер. Тоді Іван-Вітер взяв його, порубав і викинув собакам.

Забрав ту пані і їде до своєї мами. Приїжджає — справляє весілля.

А я в одного генерала служив денщиком, приїхав з ним, і він там сидів за столом. А я стояв за порогом, пиво пив: по бороді текло, а в горлі сухо було. І я ниткою підперся, а соломою підперезався, і як напився, в землю зарився. А вони набили тією землею гармати і як вистрелили, то я аж сюди вилетів і вам оце розказав.

Бідний чоловік та його сини

Був собі бідний чоловік. Мав він трьох синів. Найстаршого звали Петром, середульшого — Гаврилом, найменшого — Іваном.

Коли хлопці підросли, батько покликав їх до себе й каже:

— Старий я, діти мої, не можу вас прогодувати. Ви вже ідіть собі в світ, шукайте роботи. Та за рік повертайтеся додому. Хто з вас найбільше заробить, той і залишиться при мені.

Розійшлися сини в різні сторони, й кожний знайшов для себе службу.

Минув рік.

Повернувся до отчого дому найстарший син, приніс з собою багато грошей. Другого дня повернувся середульший. Цей приніс кілька шматків золота. На третій день повернувся наймолодший і не приніс нічого.

Розсердився батько на наймолодшого сина і прогнав його з дому. Пішов хлопець світ за очі. Ішов, ішов, поки не настав вечір. Зайшов хлопець до темного лісу, сів на пень, вийняв останній шматок хліба, що взяв з дому, і їсть. Їсть і думає, що йому тепер робити, куди подітися. Так задумався, що й не помітив, як перед ним з’явився велетень.

— Що ти, хлопче, журишся? — питає велетень.

Іван про все йому розповів.

— Коли хочеш, ходи до мене в найми! — запропонував велетень Іванові.

Погодився Іван і пішов за своїм новим господарем. Прийшли в саму гущавину лісу, де у велетня була хата. І поселився Іван у хаті велетня.

Жилося йому добре. Роботи було небагато. Велетень навчив Іванка їздити на коні, володіти шаблею. Навчив також свого слугу рахувати, читати, писати.

Минув рік. Приходить одного дня велетень додому й каже Іванкові:

— Приготуй, Іване, коня, зброю, й поїдеш на південь, і там, за двома горами, знайдеш великий замок. Навколо того замку — стіна, і проживає в ньому упир, котрого ти мусиш забити.

Зібрався хлопець в дорогу, попрощався з велетнем, поїхав на південь.

Три дні був він у дорозі й нарешті побачив страшний чорний замок, оточений такою ж чорною стіною. В’їхав Іван за огорожу, бачить — сидить упир і тримає в руці залізну палицю.

Помітив упир Івана і заревів страшним голосом:

— Що тобі тут треба? Як ти смів прийти на мою землю?

— Я приїхав битися з тобою, — відповів Іван.

Упир розреготався і кинув у Івана залізною палицею. Відскочив Іван, і палиця полетіла повз нього. Тоді вхопив палицю Іван, прицілився добре та як шпурне палицею в упиря — й забив його до смерті. Увійшов Іван до замку чорного, знайшов у ньому чорного коня, чорну збрую. Сів Іван на чорного коня, а свого прив’язав поводом до сідла й рушив у дорогу.

Велетень уже чекав Івана. Коли побачив свого слугу, похвалив, узяв коней і завів до стайні.

Минув якийсь час. Хлопець ріс і ставав усе мудрішим, усе дужчим. Покликав його одного разу велетень і каже:

— Тепер мусиш їхати на північ. Проїдеш непрохідні ліси, непрохідні болота і там побачиш замок. У тому замку живе упир ще один. Багато він лиха робить для людей. Треба його забити. Заб’єш упиря — болота висохнуть, люди на тих місцях посіють хліб.

Іван довго не готувався і вже на другий день виїхав на північ.

Їхав, їхав, поки не заїхав у густий, непрохідний ліс. Нелегко було пробиратися тим лісом, та Іван взяв до рук меча й став собі прорубувати дорогу. Цілий день Іван прорубував дорогу в лісі, поки його не застала ніч. Довелося заночувати в лісі. Спутав Іван коня, щоб далеко не пішов, а сам ліг на моху й заснув.

Та недовго спав. Прокинувся й бачить, що дерева довкола нього розступилися. Все навколишнє сяє чарівним сяйвом, земля вкрилася пахучими квітами. На деревах незвичайні пташки співали так, що подібного співу ніколи не чув Іван.

З гущавини лісу на той спів виходять мавки, з озер вилізають водяні й танцюють, співають. Навколо них зібралися всілякі звірі. І жодна сильна звірина не чіпає слабшої. Над головою Івана, на гілляці дерева, сидить стара сова, біля сови примостилася маленька горлиця. Сова розповідає щось горлиці, горлиця слухає.

Прислухався до мови сови й Іван. З розповіді довідався, що ліс цей був заклятим, що в ньому все було мертвим. І тільки коли в цей ліс прийшов Іван, прорубавши дорогу, і дійшов до середини, в лісі все ожило. Тому для птахів і звірів настало таке радісне свято.

Дивився Іван, дивувався баченому, потім знову заснув. Прокинувся Іван, коли зійшло сонце. Глянув довкола й побачив, що він на краю лісу, а перед ним простелилося широке поле, вкрите запашними квітами.

— Еге, дивися, вже й болота повисихали! — подумав Іван. — Треба поспішати,